Ми по таборах і тюрмах: українські націоналісти у нацистських концтаборах

Ми по таборах і тюрмах: українські націоналісти у нацистських концтаборах

Картинки по запросу "аушвіц"

Фото – Збруч

Видання “ГОРДОН” і Центр досліджень визвольного руху підготували спецпроект, присвячений українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі серії публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яка відкрилася 8 травня 2018 року, в День пам’яті і примирення, біля Головного поштамту в Києві, і працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людську гідність. У першій публікації представлена історія створення концентраційних таборів, відомості про табірному побут і порядки, у другій – розповідь про жінок-узницах, у третьої – про священиків, які опинилися за колючим дротом. У цій частині циклу – історії українських націоналістів, які потрапили в німецькі табори.

Джерело: “ГОРДОН”

Автори проекту

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бірчак, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Команда

Зоя Бойченко, Володимир В’ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори

Український інститут національної пам’яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”

Українські націоналісти стали одним із клопотів нацистських каральних органів та спецслужб після проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року. Першими “на вогонь” пішли, як і годиться провідникам, лідери ОУН(б) – 4 липня дорогою з Кракова до Львова заарештовано Степана Бандеру, 9 липня у Львові – частину міністрів українського уряду, Українського державного правління, на чолі з прем’єр-міністром Ярославом Стецьком. Їх усіх перевезли до Берліна. Там – допити. А заодно “наполегливі вмовляння” відкликати Акт відновлення Української держави. На останнє Бандера відповів однозначною відмовою.

У січні 1942 року він опинився у камері-одиночці внутрішньої тюрми концтабору Заксенгаузен, відомої як Целленбау. Це була Т-подібна одноповерхова споруда, відділена від решти табору й усього світу високим кам’яним муром. Целленбау складалася з 85 камер. Окрема камера – це кам’яний мішок розмірами один на два метри. Єдиним зв’язком зі світом, окрім дверей, було вузьке вікно доволі високо у стіні, і те прикрите фанерним щитком. “Умеблюванням” камери був мішок із сіном просто на підлозі у ролі ліжка та невелика “параша” у кутку.

Обов’язковим елементом щоденності в’язня була “політінформація” у вигляді читання чергового випуску нацистського офіціозу Völkischer Beobachter. Натомість хліб тілесний складався з глевкого окрайця, юшки та ерзац-кави на сніданок. На прогулянки виводили тільки за дозволом начальника Целленбау, і таке щастя випадало не всім.
9_03

Усе, що залишилося від Целленбау, – фундаменти і третина самої будівлі. Фото: Олеся Ісаюк

Націоналісти були не єдиними в’язнями Целленбау, крім них тут сиділи польські політичні діячі, німецькі опозиціонери, зокрема Мартін Німьоллер (автор відомої фрази: “…коли прийшли по мене, то вже не було кому заступитися за мене”), англійські пілоти, син полярника та філантропа Фрітьофа Нансена, Одд.

В’язні розробили систему таємного спілкування через малесенькі записочки, які у жаргоні бандерівців називали грипси. У липні 1943 року до Целленбау привезли Стефана Ровецького – Грота, командира Армії Крайової й очільника антинацистського опору в Польщі. Бандерівці довідалися про це завдяки Володимиру Стахіву, свого часу міністру закордонних справ в Українському державному правлінні, що мав можливість завдяки розташуванню свого вікна говорити з в’язнями, яких випускали на прогулянку. Ровецький знав, що в одній з одиночок сидить Степан Бандера, бо зразу ж попросив про контакт. Завдяки “грипсам” та іншим прийомам в’язнів лідерам двох незалежницьких рухів вдалося сконтактувати.

Порозуміння сягнуло такого рівня, що обидва почали планувати спільну втечу. Ровецький брав на себе фінансування підкупу охоронця, а Бандера – контакт із націоналістичним підпіллям у Третьому рейху, учасники якого мали б доправити обох на батьківщину, кожного у свою. Але спокушеного підкупом охоронця несподівано перевели до іншої частини табору і план провалився ще до початку втілення.
Фото:В’язням залишилося очікувати, що принесе доля. Стефана Ровецького, найімовірніше, розстріляли після вибуху Варшавського повстання, Степана Бандеру звільнили восени 1944 року. Не від великої любові – нацисти терпіли поразки на всіх фронтах і одним із шансів, що ще залишалися, було створити коаліцію антибільшовицьких рухів, яким відводили роль сателітів. Бандеру звели з генералом Власовим – тим самим командиром РОА. Оркестровані німцями переговори закінчилися нічим, точніше втечею Степана Бандери наприкінці того самого 1944 року. У документах СС залишилася характеристика: “фанатичний і впертий слов’янин”.

У вересні 1941 року по всій окупований території України було проведено великі арешти членів ОУН(б). “Під покіс” потрапили учасники похідних груп, як Микола Климишинта, ті члени ОУН(б), які на місцях і далі працювали в інституціях, створених зразу після проголошення Акта.

“Кам’яний мішок” одиночки в Целленбау.

 У таких умовах, відрізані від світу, в’язні сиділи роками. Фото: Олеся Ісаюк

Маршрут часто був стандартним – із місця арешту привозили до Львова, у сумнозвісну “тюрму на Лонцького”, звідки за деякий час перевозили до Кракова, у не менш сумновідому в’язницю Монтелюпіх, а вже звідтіля – у концтабір. Найчастіше це був Аушвіц.
Арешти 15 вересня були тільки початком. ОУН(б) стала постійним об’єктом уваги нацистських спецслужб. Наступного, 1942-го, року арешти зачепили також українських робітників та студентів на території Рейху, так націоналісти й націоналістки опинилися у Равенсбрюці, Заксенгаузені та дрібніших таборах.

“Основна частина бандерівців потрапила в Аушвіц. Як не парадоксально, спочатку основною загрозою для них стали не охоронці та працівники “Політіше Абтайлюнг”, внутрішньої політичної поліції, а такі самі в’язні-поляки”

Утім, не могли почуватися у безпеці і “мельниківці” – та частина колишньої єдиної ОУН, яка після розколу у 1940 році підтримала Андрія Мельника, що очолив організацію після загибелі її творця і першого керівника Євгена Коновальця. На відміну від бандерівців, вони наполягали на використанні чужої сили для досягнення незалежності України, недооцінюючи як силу, так і безпринципність тоталітарних режимів. Просто їхній час настав дещо пізніше – у 1944 році.

У червні 1944 року заарештовують Олега Ольжича, який на той час виконував обов’язки керівника ОУН(м), та перевозять у концтабір Заксенгаузен, а саме у ту саму внутрішню тюрму Целленбау. Там він загинув під час допитів, причому його катом був той самий Віллі Вірзінг, на чиїй совісті уже було життя і здоров’я кількадесяти членів ОУН(б), яких було ув’язнено у “тюрмі на Лонцького” восени – взимку 1942 року. Андрій Мельник, повноважний голова ОУН(м), на той час уже перебував у тому самому Целленбау. Інші мельниківці, наприклад Володимир Мартинець, потрапили у менш відомі концтабори, утім, не менш страхітливі. Як згадував сам Мартинець про табірних наглядачів: “Це були кати із замилування. Вони старалися не тільки за страх, але за совість. А також за корито”.

Основна частина бандерівців потрапила в Аушвіц. Як не парадоксально, спочатку основною загрозою для них стали не охоронці і працівники “Політіше Абтайлюнг”, внутрішньої політичної поліції, а такі самі в’язні-поляки. Останні були чи не найчисленнішою національною групою серед в’язнів і значна частина з них, надто родом із Галичини, вважала членів ОУН смертельними ворогами всього польського та співвинуватцями загибелі польської державності у 1939 році. Реальність концтабору становила для них прекрасну нагоду позбутися зненавиджених “бандерофцуф”.

Фото: Panoramio / wikipedia.org

Такий вигляд сьогодні має центральна алея Аушвіцу. Фото: Panoramio / wikipedia.org

Їхньою жертвою стали брати Степана Бандери – Василь та Олександр. Обидва потрапили в Аушвіц у липні 1942 року: Василя привезли разом із першою групою в’язнів-бандерівців із Кракова, а Олексу – на кілька днів пізніше з Риму, де він мешкав постійно, працюючи як журналіст.
Обидва відразу ж потрапили разом із рештою на загальні роботи. Це означало важку фізичну працю: виконували земляні роботи, розбирали старі споруди або будували нові, зрештою, “дочірній” концтабір Аушвіц ІІ, відомий як Біркенау, було збудовано руками в’язнів. Така робота сама собою була непосильною для виснажених в’язнів, а коли до фізичних навантажень додавався ще наглядач-садист, робота перетворювалася на лотерею на виживання. Смертність в’язнів була тут найвищою, відповідно, їх намагалися уникати за всяку ціну.

Василь Бандера. Загинув через прізвище і брата. Фото:

Василь Бандера. Загинув через прізвище і брата. Фото: auschwitz.org

Обидва завдяки своєму прізвищу відразу стали об’єктом уваги двох наглядачів – оберкапо Краля та унтеркапо Подкульського. Почалося з того, що знесиленого й запилюженого Василя затягли на нижній поверх недобудованого бараку, там примусили його залізти у бочку з водою й почали жорсткою щіткою натирати бідоласі голову та плечі. Після цієї “процедури” його змусили у швидкому темпі носити цемент, після чого за якийсь час повторили “миття”. За день такої “роботи” та побоїв від Василя Бандери залишилася тільки тінь. Наступного дня він був змушений піти до табірного шпиталю, де догорів.
Олександра Бандеру привезли до Аушвіцу окремо, за кілька днів після прибуття основної групи. Його доля була аналогічною до братової – за кілька днів непосильної праці та знущань він був змушений звернутися у табірний шпиталь. Цей заклад у таборі називали не інакше як умиральнею. Єдиною причиною загибелі обох братів було їхнє прізвище.
Загибель братів Бандер мала дещо несподіваний наслідок. Річ у тому, що загиблий Олександр Бандера був одружений з італійкою, яка була родичкою графа Чіано, міністра закордонних справ Італії. Одержавши звістку про раптову загибель чоловіка, якого вона бачила востаннє три тижні тому під час арешту у доброму здоров’ї, вона використала свої зв’язки та добилася розслідування у справі. Слідство зі зрозумілих причин не повідомило вдові усієї правди, але адміністрація концтабору об’єднала “Бандера групе” в окрему групу і поселила усіх у 17-му бараку. Це, з одного боку, давало можливість організовуватися для самозахисту від ворожих груп, але з іншого, ставило “бандер” під прямий нагляд адміністрації табору. А тут були варіанти – від можливостей звільнення до значно ймовірнішого групового розстрілу.

Ув’язнені бандерівці сповна використали можливості для організації системи взаємодопомоги

Найближче до цієї останньої можливості опинився Омелян Коваль. Він зумів влаштуватися на “теплу місцину” в кухні, це давало можливість не тільки самому бути під дахом та у теплі. Одного разу один із “кухонних” в’язнів утік, і всі в’язні, які працювали на кухні, потрапили у підвали так званого Політіше Абтайлюнг – фактично в’язниці у концтаборі, розташованої в 11-му блоці, звідки мало хто виходив живим. Хоча Омелян Коваль став свідком масових розстрілів і катувань товаришів по неволі різних національностей, йому вдалося пережити ув’язнення в 11-му блоці.
Омелян Коваль, наймолодший з націоналістів, які опинилися в Аушвіці. Свій номер він демонструє через роки, у Львові, як громадянин незалежної України.

  Омелян Коваль, наймолодший із націоналістів, які опинилися в Аушвіці. Скриншот видео из архива Центра освободительного движения

Ув’язнені бандерівці сповна використали можливості для організації системи взаємодопомоги. Загалом такі системи були постійним явищем у концтаборах і формувалися за принципом спільної мови. Спільна рідна мова давала можливість порозумітися без проблем, що було критично важливим у разі хронічної загрози. Тактика була схожою – “пропихання” за допомогою знайомств “своїх” на місця, де можна було принаймні працювати і не виснажуватися надмірно. В ідеалі туди, де можна було ще й допомогти товаришам.
У випадку з бандерівцями додатковою причиною успішності цієї тактики був свідомий розгляд ув’язнення як чергового туру боротьби з черговими окупантами. Бандерівці не мали ілюзій і, відповідно, економили час на адаптації у табірних умовах.

До того ж багато хто з них уже мав за плечима тюремний досвід. Координація допомоги, за словами Коваля, була такою:

“…Микола не пішов спати, не перевіривши перед тим “цугангів” (свіжоприбулих). Як нині бачу: було це десь рік по нашому прибутті… Микола, проходячи попри ліжка “цугангів”… від одного до другого, перепитує: “Ви хліб на завтра маєте?” Той, знітившись: “Та… маю”. Микола тоном добродушного, але безцеремонного друга: “Ану, покажіть”. Звичайно, той не мав що показати… По такій перевірці Микола йшов до нас, “обжилих” уже номерів, та розпоряджався, що котрий із нас мав “зорганізувати”: той – пару черевиків, той – буханку хліба, той – теплу білизну, тамтой – ще щось там. Усе залежало від місця праці кожного з нас…”

Микола Климишин не тільки “тримав на собі” координацію підпільної організації, а й зумів задати собі та своїм товаришам ритм, відмінний від нав’язаного табірною адміністрацією. Це робило бандерівців менш вразливими до загальної атмосфери безнадії. Водночас табірна “кар’єра” самого Миколи Климишина мала вигляд синусоїди – спочатку робітник на “загальних роботах”, потім зумів потрапити на роботу під дахом, пізніше цілком випадково, завдяки знанню німецької та польської мов, став помічником блокового. Після такої вигідної за табірними мірками “посади” його кидають на самий низ табірної ієрархії – він стає табірним підмітайлом.

Микола Климишин, організатор і координатор мережі взаємодопомоги. Його практичному розумові чимало товаришів завдячували життям.Микола Климишин, організатор і координатор мережі взаємодопомоги. Його практичному розумові чимало товаришів завдячували життям. Фото из книги мемуаров Климишина “В походе к свободе”

У цей час до Аушвіцу все частіше й частіше потрапляють в’язні з території СРСР, зокрема українці-остарбайтери. Табірне начальство потребувало когось, хто б знав і німецьку мову, і слов’янські. Не з турботи про мовний комфорт в’язнів, а з турботи про детальність табірних карт в’язнів, куди заносили дані про в’язня і його зовнішність. Націоналісти, більшість із яких знали кілька мов, пасували на роль “реєстраторів” якнайкраще, і багато хто з них, зокрема і Микола Климишин, одержали “роботу” в реєстраційному бюро.
Повною мірою всі переваги солідарності виявили себе під час “маршу смерті” у 1945 році. Коли стало зрозуміло, що визволення Аушвіцу – справа часу, в’язнів, які могли ходити, погнали пішим маршем до найближчої залізничної станції. У той марш серед 22 тис. в’язнів вирушило і 375 бандерівців. Звичка триматися разом та різні практичні хитрощі виживання, а також вчасно “зорганізовані”, тобто поцуплені у загальному хаосі теплі покривала допомогли дожити до потяга та відправлення у концтабір Маутгаузен Після нього було ще два концтабори – Дора й Ебензее.Деякі бандерівці померли буквально за кілька годин до визволення. Таким був Юліан Савицький – він загинув голодною смертю в Ебензее за неповну добу до того, як ворота концтабору протаранили американські танки. У 1941 році саме він зачитував по радіо текст Акта відновлення Української держави.
Більшість, одначе, пережила й саме ув’язнення, і марші смерті. Після закізакінчення війни майже всі з нихпродовжили політичну та громадську діяльність в еміграції, здобували вчені звання, відкривали власну справу.Вхід на подвір'я 11 блоку. Тут розстрілювали в'язнів "Політіше Абтайлюнг". Фото: Вхід на подвір’я 11-го блоку. Тут розстрілювали в’язнів “Політіше Абтайлюнг”. Фото: Олеся Ісаюк

Один із героїв табірної епопеї Омелян Коваль, який після визволення здобув вищу освіту, відкрив власну справу і довго був активним членом української громади у Бельгії. Він належав до тої невеликої, навіть серед в’язнів, групи, яка визнавала тільки громадянство України, і майже все життя прожив за документами біженця. Йому пощастило дожити до незалежності України й набути українського громадянства. У січні 2019 року він помер у Львові, переживши обидва тоталітаризми…

Українська міліція Львова: «бандерівська» чи «робітничо-селянська»?

Українська міліція Львова: «бандерівська» чи «робітничо-селянська»?

Здебільшого діяльність української міліції у Львові розглядають у контексті антиєврейських акцій літа 1941 року. Натомість питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій як правило залишаються поза увагою.

Джерело – Історична правда

Автор – Сергій Рябенко, співробітник Українського інституту національної пам’яті

Від “Історичної правди”: 2012 року ми опублікували переклад статті канадського професора українського походження Джона-Пола Химки “Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба“.

Публікація спровокувала бурхиву полеміку. Сергій Рябенко у відповідь написав статтю “Слідами “Львівського погрому” Джона-Пола Химки“, в якій дуже докладно критикував підхід професора Химки.

Опонуючи, Джон-Пол Химка у колонці “Ще кілька слів про львівський погром” показав на кількох прикладах свій спосіб ідентифікації осіб, які, на його думку, брали участь у львівському погромі. 

Дальші пошуки в архівах привели Сергія Рябенка до висновків, які заперечують тверження професора Химки.

У пропонованій Вам сатті автор розглядає питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій.

30 червня 1941 року за ініціативи ОУН Національні збори проголосили у Львові відновлення Української держави. Було сформовано уряд, який очолив заступник Степана Бандери Ярослав Стецько.

Однак у плани Третього Райху аж ніяк не входило створення будь-якої самостійної Української держави. Тому після відмови ОУН скасувати Акт відновлення незалежності, Бандеру та Стецька заарештували та помістили під домашній арешт, а згодом відправили до концтабору.

Український уряд припинив своє існування. І вже з осені 1941 року ОУН перейшла до протистояння з Німеччиною, яку визнала таким самим ворогом української державності, як і СРСР.

Тим не менше влітку ОУН та уряд Стецька встигли зробити ряд кроків, спрямованих на розбудову структур новопосталої держави. Одним з них стало створення Української народної міліції (УНМ).

Здебільшого дослідники розглядають діяльність української міліції у Львові у контексті антиєврейських акцій літа 1941 року. Натомість питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій як правило залишаються поза увагою. Як наслідок – доволі поширеною є точка зору, ніби міліція Львова у переважній більшості складалася з членів ОУН.

До прикладу Джон-Пол Химка стверджував, що джерелами створення УНМ були “активісти ОУН, що прийшли до Львова із Кракова, та члени ОУН зі Львова, розквартировані на пагорбі Святого Георгія. Третім джерелом були колишні радянські українські міліціонери”.

Ці радянські міліціонери на думку дослідника могли стати на бік ОУН або, щоб дистанціюватися від “своїх попередніх зв’язків з радянською адміністрацією”, або просто тому, що “деякі з цих людей вже були членами ОУН та вступили до радянської міліції, щоб отримати досвід поліцейської служби”. Чисельність УНМ Львова Химка оцінював у “понад 300 міліціонерів”.

Міліціонер львівської міліції. Світлину надано Володимиром Бірчаком. Оригінал зберігається в архіві Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР)

Немає чіткого розуміння і щодо керівників львівської міліції. У різних джерелах (здебільшого мемуарного характеру – С.Р.) такими називають оунівців Івана Равлика, Євгена Врецьону та Омеляна Матлу. Інколи згадується про причетність до творення УНМ Івана Климова – “Легенди” та навіть Романа Шухевича.

Чи так це? І чи дійсно українська міліція Львова складалася лише або у переважній більшості з членів ОУН та колишніх радянських міліціонерів? Спробуємо розібратися.

Оунівські інструкції

Перші згадки про українську міліцію зустрічаються у документах ОУН ще навесні 1940 року. Тоді Революційний провід розробив проект плану антирадянського повстання, яким серед іншого передбачалося створення міліції.

Вона мала входити до складу структур Служби безпеки ОУН, підпорядковуючись одночасно керівникам місцевих революційних проводів та комендантам СБ. Чисельність міліції у містах не визначалося, хоча для районів, наприклад, пропонувалося встановити, що у розпорядженні СБ загалом “повинно бути 50–100 крісів (тобто озброєних рушницями осіб – С. Р.)”.

Утім, цей план залишився лише у проекті, і до його практичного втілення справа не дійшла. Вже у травні наступного року бандерівці розробили іншу інструкцію, яка докладно описувала процес створення Народної міліції, починаючи від сільського, і закінчуючи обласним рівнем.

Інструкція ОУН (б) щодо організації Служби безпеки та підрозділів народної міліції на звільнених від більшовиків територіях України. Травень 1941 року. Галузевий державний архів Служби безпеки України, фонд 13, справа 376, том 49

Передбачалося, що у кожному обласному місті – а до таких відносився і Львів – паралельно мала відбуватися мобілізація членів УНМ (на це відводилося 2 дні – С.Р.) та створення управлінського органу – міської команди. Потому мали бути організовані районні відділення УНМ з особовим складом у кількості “в залежності від потреби 100-150 людей”.

Крім того, міський комендант додатково мав утворити з частини міліціонерів окремий відділ – так званий “постійний запас команди НМ” у кількості 150-200 осіб.

Таким чином, навесні 1941 року у Львові передбачалося створення підрозділів УНМ, загальною чисельністю від 250 до 350 і більше осіб.

Особовий склад: чисельність, вік, місце народження

У Державному архіві Львівської області зберігаються списки міліціонерів, за допомогою яких можна встановити структуру та кількісний склад УНМ Львова. У них також містяться дані щодо дати та місця народження, наявності або відсутності у міліціонерів військового досвіду, та, найголовніше – часу їхнього вступу до міліції.

Так виглядають списки міліціонерів. На фото – початок списку працівників міської команди УНМ Львова. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 149

Отже за списками українська міліція Львова складалася з міської команди та чотирьох районних комісаріатів, один із яких був додатково поділений на три ревіри (дільниці). Крім того як самостійні підрозділи існували слідчий відділ та в’язнична сторожа.

Згідно списків загальна кількість міліціонерів становила 362 особи, що приблизно відповідало інструкції ОУН. Слід, однак, зважати, що вказана цифра – це чисельність міліції Львова станом на першу декаду серпня 1941 року.

Уточнення. Всього у списках міліціонерів Львова значиться 363 прізвища. Проте у цих списках двічі вказується одна і та сама особа – Василь Турковський, спочатку як працівник міської команди, а потім окремо як керівник слідчого відділу. Тому загальна кількість міліціонерів складає 362 особи.

Зворотній бік посвідчення Василя Турковського. Хоча Турковський вступив до міліції Львова 2 липня, його “виказку міліціонера” було оформлено лише 14-го

Невдовзі УНМ була ліквідована, а замість неї німецька окупаційна адміністрація створила так звану українську поліцію. Якщо ж проаналізувати дати вступу міліціонерів до лав міліції, то ситуація виглядає наступним чином.

Станом на 30 червня до лав УНМ вступили 138 осіб або трохи більше 38% від загальної чисельності. 1 липня до них приєдналися ще 7 осіб (майже 2%), 2-го – 29 (8%), а 3-го і пізніше – 102 особи (28%). Щодо 86 осіб (24%) дані про час їх вступу до міліції у списках відсутні.

Отже станом на 2 липня – закінчення відведеного інструкцією ОУН дводенного мобілізаційного етапу – особовий склад УНМ становив 174 особи, тобто був укомплектований менш ніж наполовину.

Інші цифри наводить у звіті крайовий провідник ОУН Іван Климів – “Легенда”, який відповідав за організацію повстанських структур та української армії на звільненій від більшовиків території.

Він вказував, що у Львові “переводиться вишкіл міліціянтів по комісаріятах (всіх комісаріятів є 4) а всіх міліціянтів є приблизно 800 (вісімсот)“. Однак жодними іншими документами така чисельність міліції Львова не підтверджується. Тому ймовірно звітодавець просто помилився щодо кількості або свідомо її завищив.

Утім, можливо, що ця цифра насправді включала не лише працівників міської міліції, але й міліціонерів двох сотень окружної міліції з прилеглих до Львова районів та крайової команди УНМ, яка згідно документів також існувала вже на початку липня.

За статтю абсолютну більшість (337 осіб або 93%) працівників міліції Львова складали чоловіки. Жінок було 23 (трохи більше 6%), а стать ще 2 осіб (0,6 %) визначити неможливо, так як вказано лише прізвище.

За віком найбільшу кількість працівників УНМ становили особи, народжені у 1911-1920 роках (150 або 41%) та у 1900-1910 роках (112 або майже 31%). Народжених до 1900-го та після 1921 року було значно менше – 27 (7,4 %) та 64 особи (17,7 %) відповідно. Ще по 9 особах (2,5 %) дані відсутні.

Майже дві третини (238 осіб або 65,7 %) міліціонерів Львова були уродженцями сіл. Народилися у містах близько третини (109 осіб або 30,1 %). Щодо решти 15 осіб (4%) дані відсутні або їх неможливо точно встановити.

Тимчасове посвідчення працівника слідчого відділу Олександра Залокоцького. Такі посвідки “другого” типу містили підпис комісара львівської міліції Євгена Врецьони. Державний архів Львівської області (ДАЛО), фонд Р12, опис 1, справа 150

За місцем народження так само дві третини (240 або 66%) працівників УНМ були уродженцями сучасної Львівської області, 28 (7,7 %) – Тернопільської, і 22 (6,1 %) – Івано-Франківської області.

Уродженців інших регіонів було значно менше: Закарпаття – 3 (менше 1%), Буковини – 5 (1,5 %), Бессарабії, Наддніпрянщини та Донбасу – 4 (1%). Ще 17 осіб (менше 5%) народилися на території сучасної Польщі. І, нарешті, щодо 43 осіб (майже 12%) дані про місце народження відсутні або їх неможливо встановити точно. Цікаво, що уродженців самого Львова у лавах міліції виявилося порівняно небагато – усього 56 осіб (15,5 %).

Нарешті по наявності у міліціонерів військового досвіду маємо таку картину. Майже половина (167 або 46%) працівників УНМ його узагалі не мали. Щодо 62 осіб (17%) будь-які дані відсутні. Тобто військовий досвід загалом мали лише близько третини міліціонерів.

З них абсолютна більшість (103 або 28%) здобули його у польській армії. Ще 4 особи (1%) – це колишні вояки УГА, і по 1 особі – армії УНР, Січових стрільців, румунської, угорської та навіть колишньої австрійської армій. Вишкіл у лавах ОУН здобули усього 2 особи (0,5 %), дещо більше 8 (2%) та 4 (1%) отримали його в українських організаціях “Сокіл” та “Луг”. Ще 1 особа набула військового досвіду у інший спосіб.

Цікаво, що власне “поліцейський” досвід встигла отримати зовсім незначна кількість міліціонерів. Таких виявилося аж цілих 6: п’ятеро (1,4 %) колишніх радянських міліціонерів та один працівник польської поліції.

Приналежність до ОУН

На питанні про приналежність міліціонерів до ОУН слід зупинитись окремо. Якщо не брати до уваги 2 згаданих випадки проходження вишколу, у списках міліціонерів будь-яка інформація про їх організаційну приналежність відсутня в принципі.

Однак у Державному архіві Львівської області зберігаються власноруч написані у серпні 1941 року заяви про вступ до лав створеної німцями української поліції. Таких заяв 101, що становить майже 25% від загальної кількості поліцейських за списками. У 58 випадках вказується про попередню роботу кандидатів у лавах української міліції.

Власноручний життєпис колишнього міліціонера І комісаріату УНМ Львова Ілька Пасічника. Такі “автобіографії” додавалися до заяв кандидатів на вступ до української поліції, яка була створена німецькою окупаційною адміністрацією після ліквідації міліції у серпні 1941 року. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 4

Шляхом співставлення даних з заяв із списками міліціонерів вдалося встановити, що у 40 випадках з 58 особи працювали у міському або районних комісаріатах львівської міліції. Загалом це становить трохи більше 11% від загальної кількості працівників УНМ. Тож за відсутності інших статистичних даних така кількість заяв є доволі репрезентативною.

Як не дивно, але аналіз заяв колишніх міліціонерів показує, що бандерівців серед них було насправді порівняно небагато. Так лише 5 з 40 або 12,5% працівників УНМ належали до ОУН. Щоправда абсолютна більшість з них (4 з 5 або 80%) вступили до міліції Львова 30 червня.

Ще 1 особа (2,5%) раніше була членом Фронту національної єдності (ФНЄ). Значно більшою (13 з 40 або 32,5%) була кількість тих, що до 1939 року належали до українських організацій “Луг”, “Просвіта”, “Сокіл”, “Рідна школа” тощо. Тож загалом членами українських організацій та партій були 19 працівників УНМ з 40 (47,5%).

Доволі несподіваним є результат порівняння випадків, коли одна і та сама особа одночасно була членом ОУН чи іншої української організації та перебувала у лавах радянської міліції. Так членство в ОУН та робота у радянській міліції збігається лише у 1 випадку з 40 (2,5%).

Дещо вищими є показники, коли особа одночасно була членом ОУН та інших українських організацій – 2 з 40 (5%). І у жодному з випадків членство у ФНЄ не збігається з членством в ОУН чи інших українських організаціях або перебуванням у лавах радянської міліції.

Керівники

Дещо іншими є показники по керівному та командному складу УНМ. Таких загалом, якщо брати посади вище за рядового міліціонера до міського комісара включно, є 47 з 362 або близько 13% від загальної кількості.

З них лише 8 (17%) були членами бандерівського крила ОУН. Тобто цей показник є дещо вищий, ніж по особовому складу загалом. Документальні джерела спростовують також ще один поширений міф, буцімто серед керівників УНМ були самі лише бандерівці.

Так, 2 керівників міліції (4,2%) належали до мельниківців. Причому один з них – Іван Небола – навіть очолював один із районних комісаріатів. Нарешті 3 (6,4%) в минулому працювали у радянській міліції, що також є дещо вищим показником, ніж загалом по особовому складу. Однак цікаво, що жоден з цих колишніх радянських міліціонерів до ОУН не належав.

Керівник ІІ комісаріату львівської міліції “мельниківець” Іван Небола. Світлина з спогадів Любомира Гірняка “На стежка історичних подій. Карпатська Україна і наступні роки”

Динаміка вступу керівного та командного складу до львівської міліції теж цікава. 30 червня в УНМ вступили 21 з 47 (44,7%), причому жоден з них до ОУН не належав. 1 липня зафіксовано вступ лише 1 особи (2,1%). 2-го до міліції вступило 9 осіб, із яких бандерівців – 4 (8,5%), мельниківців – 1 (2,1%), а 3 липня і пізніше – ще 6 (12,8%) осіб, з яких тільки 1 оунівець. Щодо 10 осіб (21,3%) включно з 2 оунівцями даних про час вступу до міліції не виявлено.

Отже документи свідчать – більшість оунівців керівного складу (6 з 10) вступили до УНМ тільки 2 липня та пізніше. Перебування бандерівців або мельниківців у лавах міліції раніше цієї дати не зафіксовано.

Про прізвища і похідні групи

Документи про діяльність УНМ дозволяють якщо не остаточно з’ясувати питання керівників, то принаймні наблизитися до відповіді на нього.

Так у списках міститься прізвище комісара міської команди Євгена Врецьони та його заступника Івана Вітушинського. Обидва вони вступили до міліції 2 липня.

Крім того, Врецьону як керівника львівської міліції згадують голова уряду Ярослав Стецько, член похідної групи останнього – Василь Кук, а також один з керівників німецької служби безпеки Ганс-Йоахим Баєр.

Керівник міського комісаріату УНМ Львова Євген Врецьона

Дещо складніше ситуація з Іваном Равликом. У німецьких документах, спогадах Стецька та Кука він вказується як особа, причетна до створення львівської міліції. Однак у списках міліціонерів прізвище Равлика не згадується жодного разу.

Можливе пояснення цьому знаходимо у радянському протоколі допиту Григорія Пришляка, який був одним з керівників Служби безпеки ОУН. Як зазначає арештований:

у липні 1941 р., згідно надісланого розпорядження я виїхав у м. Львів, з’явився на вул. Руську, 20 до “Свободи” (О. Карачевського), він мене направив у розпорядження І. Равлика, який займав у той час посаду керівника СБ. За розпорядженням Равлика, я прийняв справи СБ, а коли Равлик був переведений на іншу роботу, то мене Лебідь призначив керівником СБ (Львівського) Крайового проводу”.

З інших джерел також відомо, що Равлик обіймав посаду заступника референта СБ ОУН Миколи Арсенича. Тому, враховуючи, що згідно оунівських інструкцій, міліція мала відноситись до структур безпеки, можна припустити, що Равлик долучався до її створення як один із керівників СБ ОУН, не обіймаючи при цьому у міліції жодних посад.

Непрямо це підтверджують деякі дослідники, за даними яких Равлик займався по лінії СБ створенням міліції не лише у Львові, але й у інших населених пунктах Західної України.

Один з прикладів участі Равлика у створенні міліції знаходимо у протоколі допиту керівника в’язничної сторожі Павла Химича. Як розповів підсудний, на початку липня він зустрівся з Равликом у Львові, який запропонував йому вступити на службу до української міліції.

Отримавши згоду, Равлик рекомендував Химича міському комісарові УНМ Врецьоні як “чесного українця, здатного захищати інтереси поліції“, після чого Врецьона призначив його керівником в’язниці. Згідно документів це сталося 4 липня.

Омелян Матла. За спогадами Богдана Казанівського він “тимчасово” очолював міліцію Львова до створення команди на чолі з Врецьоною. Втім, прізвище Матли у списках міліціонерів відсутнє. У документах він з’являється лише наприкінці серпня 1941 р. вже як керівник львівської поліції. Фото надано Сергієм Музичуком

І вже геть заплутаною стає ситуація з Омеляном Матлою та Богданом Казанівським. За спогадами останнього саме Матла “тимчасово” очолив міліцію Львова 30 червня, і перебував на цій посаді, поки не була створена “постійна” команда на чолі з Врецьоною.

Однак у списках міліціонерів прізвищ ані Матли, ані Казанівського не вказується. Не згадують їх як працівників УНМ також ні Стецько, ні Кук, ні сам Врецьона.

Натомість в інших документах вже після ліквідації УНМ Матла станом на 23 серпня значиться як “командант Української поліції на місто Львів”. Цю посаду він обіймав до вересня 1941 року, коли його замінив Володимир Пітулей.

Казанівський так само вказується починаючи з вересня вже у списках та документах, пов’язаних з діяльністю української поліції. Так само як керівник “поліції”, а не “міліції” Матла вказується у протоколах допиту одного з керівників СБ ОУН Володимира Ординця та колишнього поліцейського Осипа Паньківа, хоча покази останнього у цій частині дещо заплутані.

Осип Паньків, керівник І комісаріату львівської міліції. Фото надано Сергієм Музичуком

Немає також у документах жодних згадок і про існування будь-якої “тимчасової команди” міліції Львова. Тож можна висловити припущення, що спогади Казанівського насправді стосувалися діяльності та керівництва Матли не в УНМ, а в українській поліції.

Зі списків міліціонерів можна також встановити приналежність працівників УНМ до похідних груп ОУН. Так 3 (Врецьона, Вітушинський та Турковський) з 47 керівників належали до Похідної групи Стецька.

Ще 2 (Михайло Печарський та Володимир Качмарський) – до Південної похідної групи ОУН, яку очолював Тиміш Семчишин – “Річка”. І ще один – закарпатець і колишній військовик Легіону Сушка та Карпатської Січі Іван Небола – ймовірно прибув до Львова у складі однієї з мельниківських похідних груп.

Таким чином лише 6 з 47 (12,8%) керівників УНМ були членами похідних груп, а загалом щодо особового складу цей показник був ще нижчий – 6 з 362 або менше 2%.

Дещо про міліцейські посвідки

Наостанок кілька слів про посвідки міліціонерів, які зберігаються у Державному архіві Львівської області. Усього їх два типи.

Перший – це так звані “виказки міліціонера” з фотографією, круглою печаткою з тризубом та написами українською та німецькою мовами, і підписом штурмбанфюрера СС Отто Кіпки. Усього їх 10.

Ці виказки видані 14 та 21 липня 1941 року та мають №№ 35, 37, 51-57 та 324. Видавалися вони не в алфавітному порядку та не враховували часу вступу їх власників до міліції. Усі особи, яким видавалися ці посвідки, належали до Слідчого відділу, який очолював Василь Турковський.

З інших джерел вдалося також виявити подібні посвідки міліціонерів IV комісаріату Павла Теренчина під № 267 та Михайла Сулими під № 259. Обидві вони видані 30 липня.

Посвідчення міліціонера IV комісаріату Павла Теренчина та його ж “тимчасова виказка” за підписом комісара Врецьони. Цікаво, що обидва документи оформлені в один день – 30 липня. Фото з архіву (ЦДВР)

Посвідчення другого типу – “тимчасові виказки” з двомовним штампом замість печатки та підписом міського комісара Врецьони. Їх – 17. Абсолютна більшість з них (13) видані 28 липня, по одній – 29 липня та 6 серпня, а ще дві – 5 серпня.

Ці посвідчення мають №№ 157/В, 162/В-164/В, 166/В, 168/В-174/В, 177/В, 195/В, 289/В-290/В та 294/В. Так само, як і у попередньому випадку вони належали працівникам Слідчого відділу та не враховували ні алфавітний порядок, ні час вступу до міліції. Крім того, вдалося виявити посвідку Павла Теренчина під № 277/В, видану 30 липня.

Висновки

Отже за результатами аналізу списків міліціонерів та документів про діяльність УНМ можна дійти наступних висновків.

Ні бандерівці загалом, ні члени похідних груп, ні, тим паче, колишні радянські міліціонери не становили більшості у лавах УНМ Львова. Навіть серед керівного складу до ОУН належав лише приблизно кожен п’ятий. А випадки, коли члени ОУН одночасно були працівниками радянської міліції, складають і зовсім незначний відсоток.

Натомість доволі значну частину особового складу УНМ становили колишні члени інших українських організацій, а також особи, які взагалі не відносилися до будь-яких організацій.

Тому виокремлення у якості головних джерел формування міліції Львова лише підпільників ОУН, членів похідних груп та радянських міліціонерів є, вочевидь, помилкою.

Особовий склад УНМ у “мобілізаційний” період з 30 червня по 2 липня був укомплектований менш ніж наполовину. Загалом у цей період повністю був сформований лише ІІІ комісаріат, і приблизно на 70% – IV.

Натомість ані міська команда, ані слідчий відділ до 2 липня навіть не мали керівників. З огляду на кількість населення Львова та задачі, які згідно оунівських інструкцій стояли перед міліцією, ця кількість навряд чи була достатньою.

Ярослав Левицький, керівник ІІІ комісаріату львівської міліції. Фото надано Сергієм Музичуком

Загалом же, окреслюючи узагальнюючий портрет працівника української міліції Львова, можна дійти висновків, що у абсолютній більшості випадків це був чоловік (93%), віком від 20 до 40 років (72%), народжений у Львівській області (66%), уродженець села (65%), який до вступу в міліцію, взагалі не мав військового досвіду (46%), раніше не належав до жодної організації (52%), або належав до однієї з українських організацій, не пов’язаних з ОУН (32%), який вступив до міліції або 30 червня (38%) або після 3 липня (28%).

За допомогу у пошуку матеріалів та у роботі над статтею автор дякує Володимиру Бірчаку, Олесі Ісаюк, Руслану Забілому, Сергію Музичуку, Олександру Пагірі, а також колективу Державного архіву Львівської області.

Перелік використаних джерел:

1. До питання організації Української Революційної Державної Влади // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 13. – Справа 376. – Том 6. – Аркуші 283–293;

2. Единый генеральный план повстанческого штаба ОУН. Весна 1940 г. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 16. – Опис 33 (1951 р.). – Справа 63. – Аркуші 25 – 58;

3. Організація служби безпеки [Інструкція Служби безпеки з Інструкцій Революційного Проводу ОУН (С. Бандери) для організаційного активу в Україні на період війни “Боротьба й діяльність ОУН під час війни”]. Травень 1941 // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 13. – Справа 376. – Том 49. – Аркуші 1–12;

4. Автобіографія Йосипа Паньківа від 9 червня 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 68256. – Аркуші 85–87;

5. Протокол допиту Йосипа Паньківа від 28 жовтня 1944 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 68256. – Аркуші 132–133зв;

6. Протокол допиту Йосипа Паньківа від 17 вересня 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 68256. – Аркуші 231зв;

7. Протокол допиту Григорія Пришляка від 12 лютого 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 50970. – Том 1. – Аркуш 21.

8. Протокол допиту Володимира Ординця від 1 червня 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України, Львів. – Справа 38686. – Аркуш 24зв;

9. Кримінальна справа по обвинуваченню Химича Павла Миколайовича // Галузевий державний архів Служби безпеки України, Львів. – Справа П-26886;

10. Автобіографії та заяви осіб про зарахування їх у поліцію // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 4;

11. Автобіографії та заяви осіб про зарахування їх у поліцію // Державний архів Львівської області. – Фонд Р16. – Опис 1. – Справа 22;

12. Списки поліцейських // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 28;

13. Списки міліціонерів // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 149;

14. Посвідчення міліціонерів // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 150;

15. Тимчасова виказка працівника IV комісаріату УНМ Львова Павла Теренчина від 30 липня 1941 р. № 277/В // Архів Центру досліджень визвольного руху;

16. Виказка міліціонера IV комісаріату УНМ Львова Павла Теренчина від 30 липня 1941 р. № 267 // Архів Центру досліджень визвольного руху;

17. Звіт крайового провідника ОУН (С. Бандери) І. Климова (Є. Легенди) // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. –
Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 45. – Аркуші 1–7;

18. Лист Головного осередка пропаганди ОУН до Краєвої команди УНМ у Львові від 8 липня 1941 р. // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 23. – Аркуш 92;

19. Лист Головного осередка пропаганди ОУН до Краєвої команди УНМ у Львові від 9 липня 1941 р. // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 23. – Аркуш 94;

20. Донесення про події в СРСР № 10 від 2 липня 1941 р. // Україна у другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. Т. 1/ Упорядкування і передмова Володимира Косика. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1997. – С. 92;

21. Інтерв’ю з помічником команданта Львова Г.-Й. Баєром у Кракові про події у Львові до і після звільнення міста від більшовиків із запереченням існування Українського уряду від 5 липня 1941 р. // Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. Збірник документів і матеріалів. Упорядник Орест Дзюбан. – Львів-Київ: Піраміда, 2001. – С. 153;

22. Ґонта Дмитро. Друкарство Західної України підчас окупації. 11 серпня 1947 р. Ельванґен. Конкурс № 40. – Український культурний та освітній центр у Вінніпеґу, Манітоба. – Аркуші 13–14;

23. Казанівський Богдан. Шляхом Легенди. Спомини. – Львів: Кальварія, 2007. – С. 209–239;

24. Кук Василь. Державотворча діяльність ОУН. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р. // Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. Збірник документів і матеріалів. Упорядник Орест Дзюбан. – Львів-Київ: Піраміда, 2001. – С. ХІІІ.

25. Паньківський Кость. Від держави до комітету. – Нью-Йорк – Торонто: Життя і мислі, книга 10, 1970 – С. 35;

26. Стецько Ярослав. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державності України. – Торонто, 1967. – С. 179–182;

27. Мартиненко Тарас. Українська допоміжна поліція в окрузі Львів-місто: штрихи до соціального портрета // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2013 – № 48. – С. 152–167;

28. Нахманович Віталій. Буковинський курінь і масові розстріли євреїв Києва восени 1941 р. // Український історичний журнал. – 2007. – № 3 (474). – С. 79;

29. Огороднік Валерій. Українська народна міліція: кадрове наповнення і навчально-виховні процеси у червні-вересні 1941 року // Воєнна історія. – 2010. – № 1 (49). – С. 33–45;

30. Патриляк Іван. Військовотворчі заходи ОУН (б) у липні-вересні 1941 р. // Український історичний журнал. – 2001. – № 4. – С. 126–139;

31. Струве Кай. Команда особого назначения “Львов”, украинская милиция и “Дни Петлюры” 25 и 26 июля 1941 г. // Проблеми історії Голокосту: науковий журнал. – № 6. – Дніпропетровськ: Інститут “Ткума”, 2013. – С. 105–108;

32. Химка Джон-Пол. Львівський погром 1941-го: німці, українські націоналісти і карнавальна юрба // http://www.istpravda.com.ua/research/2012/12/20/93550/;

33. Химка Джон-Пол. Ще кілька слів про львівський погром. ФОТО // http://www.istpravda.com.ua/columns/2013/02/25/114048/;

34. Struve Kai. Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt. Der Sommer 1941 in der Westukraine. – Berlin/Boston: Walter de Gruyter GmbH, 2015. – S. 253–271.

«Друга світова» чи «Велика Вітчизняна»: термін таки має значення

«Друга світова» чи «Велика Вітчизняна»: термін таки має значення

«Друга світова» чи «Велика Вітчизняна»: термін таки має значення

Джерело – УКРІНФОРМ

Автор – Сергій Рябенко, юрист Українського інституту національної пам’яті

Історія, що виразно демонструє – радянські пропагандистські міфи насправді значно небезпечніші, аніж здаються на перший погляд.

У 2015 році Верховна Рада ухвалила пакет законів з декомунізації. Один із них увічнював перемогу над нацизмом у Другій світовій війні та уперше запроваджував на законодавчому рівні термін «Друга світова війна 1939-1945 років» замість існуючого до того часу радянського пропагандистського терміну «Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років».

Противники декомунізації, яка з 2015 року проводиться в Україні, намагаються переконати суспільство, що зміна радянських термінів і назв ні на що не впливає. Мовляв, краще б економіку розвивали, а як війну називати, Друга світова чи «Велика Вітчизняна» – різниці немає. І так зрозуміло, що «діди» Гітлера перемогли. Втім, є люди, на чию долю визначення цих термінів, а відтак, часових рамок війни, має безпосередній вплив. Це – ветерани, які брали участь у Другій світовій. Приймаючи концепт «Великої Вітчизняної» ми не тільки застрягаємо в радянському понятійному полі, але й лишаємо поза полем зору тих, хто воювали у 1939-1941 роках.

Про походження назви «Велика Вітчизняна війна» написано багато. Цей термін прямо пов’язаний із радянським міфом, нібито СРСР завжди боровся за мир, а у війну вступив лише після «віроломного» та «без оголошення війни» нападу Німеччини 22 червня 1941 року. На цей міф, мов кільця на палю, нанизувалися інші міфи. Зокрема й такий, що у радянські часи на державному рівні завжди вшановували ветеранів війни та надавали їм від держави різноманітні пільги та виплати.

Спільний парад вермахту і РСЧА (радянських військ) в Бересті (Польща). 22 вересня 1939 року. На трибуні — німецький генерал Хайнц Гудеріан і радянський комбриг Семен Кривошеїн

Однак насправді комуністична пропаганда ділила ветеранів Другої світової війни на дві нерівні групи. До першої належали ті, хто воював проти нацистів у 1941—1945 роках під час так званої «Великої Вітчизняної війни». Ці ветерани вважалися «правильними». Їхня присутність на трибунах, під час заходів, присвячених перемозі над Німеччиною, мала надавати радянському керівництву додаткової «легітимності» в очах населення СРСР. У часи Брежнєва та його наступників ця група ветеранів навіть отримувала від держави певні соціальні виплати.

Але існувала друга група ветеранів. Це були ті, що воювали у лавах Червоної армії у 1939—1941 роках. Комуністична пропаганда називала цей період «передвоєнним», мовляв, тоді Радянський Союз не воював, а лише всіма силами намагався «відтягнути» початок війни. Факти говорять про інше – саме у ці роки Москва була союзником Берліна. І саме у ці роки СРСР здійснив кілька так званих «визвольних походів», а по суті актів воєнної агресії проти сусідніх держав – напад на Польщу та її поділ разом із Німеччиною, анексія країн Балтії, Бессарабії та Північної Буковини, та, найголовніше, війну проти Фінляндії.

Фінські військові під час радянсько-фінської війни, 1939-1940 роки
Фінські військові під час радянсько-фінської війни, 1939-1940 роки

За змову Гітлера і Сталіна та «геополітичні» амбіції Кремля змушені були проливати кров прості українці, мобілізовані до лав Червоної армії. Багато з них під час бойових дій 1939—1941 років загинули на чужині або ж зазнали поранень, унаслідок яких отримали інвалідність.

Про цих людей комуністична пропаганда воліла зайвий раз не згадувати. Адже саме їхнє існування ламало головний пропагандистський міф про час вступу СРСР у Другу світову війну та його справжню роль у подіях так званого «передвоєнного періоду». Саме тому ця група ветеранів не отримувала від держави ні відповідного статусу, ні виплат, ні пільг.

Червоноармійці, убиті у Фінляндії
Червоноармійці, убиті у Фінляндії

З відновленням незалежності України ситуація майже не змінилася.

Тільки з ухваленням Верховною Радою пакету декомунізаційних законів з’явилися сподівання на вирішення проблеми. Саме після цього до Українського інституту національної пам’яті звернулася жінка, яка розповіла історію своєї на той момент 98-річної мами. Під час радянсько-фінської війни 1939—1940 років та отримала інвалідність, однак за часів СРСР навіть за наявності необхідних документів так і не змогла отримати відповідний статус. Адже офіційно ветеранів тієї війни для Радянського Союзу не існувало.

Тривалий час жінка не могла добитися статусу особи з інвалідністю унаслідок війни й у незалежній Україні. Адже донедавна у Законі України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» вживався все той же радянський пропагандистський термін «Велика Вітчизняна війна 1941—1945 років», а період 1939—1941 років не згадувався узагалі.

У 2017 році нарешті були внесені зміни й у закон про статус ветеранів війни. Термін «Велика Вітчизняна» замінили на «Другу світову», а хронологічні межі – на 1939—1945 роки. Втім, виявилося, що змін у законодавстві було недостатньо. Окремим чиновникам довелося пояснювати начебто очевидні речі – що радянсько-фінська війна була складовою Другої світової війни. Це і зробив Український інститут національної пам’яті у відповідь на звернення жінки. Сподіваємося, що цей прецедент матиме вплив на подальші рішення в рамках цього закону.

Лише після цього органи соціального захисту нарешті визнали 99-річну учасницю радянсько-фінської війни особою з інвалідністю унаслідок війни та видали їй посвідчення ветерана війни. Саме зміна, здавалося б, тільки формулювань має безпосередній вплив на дію законів.

Ця історія яскраво показує, що радянські пропагандистські міфи насправді значно небезпечніші, ніж здаються на перший погляд. І що дуже часто вони мають безпосередній вплив на долю конкретної людини.

Про українську (не) пам’ять кримських татар

Про українську (не) пам’ять кримських татар

Під час торговельної блокади Криму, окупованого Росією. Чонгар, 20 вересня 2015 року

Джерело – Радіо Свобода

Автор – Ярина Ясиневич – керівник програм Центру досліджень визвольного руху​

Нині ми згадуємо депортацію кримських татар.

«Уважний» до кожного, тов. Сталін, в розпал війни «шапками» проти свого колишнього друга і одвічного альтер-его Гітлера, знайшов час і нагоду депортувати майже 200 тисяч осіб: чоловіків, жінок, дітей, старих. Боротьба за російський Крим була таким пріоритетом, що відсунула одвічну потребу російських царів чи вождів у гарматному м’ясі.

Про цей злочин, як і про багато інших – пам’ятати було заборонено.

Роки заборон далися взнаки.

Навіть, коли кримцям дозволили повернутися на рідну землю, їхній голос був непомітним. А навіть коли зазвучав голосніше, то справедливе бажання озвучити свій біль таврували меркантильним інтересом у шматку цінної кримської землі. Байдуже, що раніше вкраденої у цих людей. Однаково, що коли одним ішлося про цінність, іншим – про ціну.

2013 року маленький і сміливий колектив Національного музею жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові вирішив приурочити програму Ночі музеїв депортації кримських татар.

Сміливість колективу – це інша історія боротьби в сучасній Україні за право на доступ до архівів, за свободу слова і за важливість голосу тих, кого змусили мовчати тирани.

Історики музею під тягарем кримінального обвинувачення продовжували розповідати факти з українського минулого. Здавалося, локальний львівський музей, намагався відповідати високому статусу Національного і вести мову не лише про минуле колишньої в’язниці НКВД та Гестапо, а й про події з усіх теренів України та звідусіль, де були українці. Про представників інших народів, котрі жили на цій землі і творили разом із нами нашу історію.

Спеціальна програма про кримців була цілком органічною. Втім – нас щиро здивувало таке ж щире здивування від гостей та журналістів щодо тематики тієї Ночі музеїв. Де Крим – а де Львів? Питання, яке «висіло» у повітрі тими днями.

Хіба ми знали, наскільки воно «зависне» вже за рік? І не в одному Львові (який політкоректно не надто озвучив його), а у цілому світі?

За рік почалася анексія, окупація, війна. У Львові стало більше кримців, що вимушені знов були покинути рідну землю. Більше їх стало по всій країні.

Втім, голос далі залишався тихим. Роковини депортації залишалися в тіні для українського суспільства. Цю тінь можна пробачити, адже цими ж днями ми згадуємо убитих у Биківні в часи Великого терору. Закопані просто в лісі поруч Києва тисячі наших рідних, мабуть, ближчі.

Але країна і біль минулих трагедій – великі. І в пам’яті має бути місце для кожного.

2014 року, впроваджуючи новий символ пам’яті полеглих у Другій світовій війні – червоний мак – ми не забули перекласти гасла на кримськотатарську мову.

Я мала честь і нагоду голосувати за вручення Відзнаки Платформи європейської пам’яті та сумління пану Мустафі Джемілєву. Це поважне об’єднання європейських організацій так висловило підтримку багаторічній боротьбі за свободу, що її веде лідер кримськотатарського народу. І – нагадало, що ворог цієї свободи, залишається той самий. Навіть мундир тієї ж спецслужби не змінив…

У 2015 році Україна побачила пронизливий і ніжний символ депортації, створений Севгіль Мусаєвою та її сестрою. Ластівка несе гілочку до свого гнізда, пролітаючи над Кримом.

Тоді ж український парламент чи не вперше результативно розглянув питання історії кримців і визнав сталінську депортацію геноцидом.

Новий український погляд на Другу світову війну, позбавлений вузьких радянських рамок, включив в історію цієї трагедії не тільки два забутих роки бійні, не тільки українців – воїнів різних армій по всьому світу, а й кримців. І героїв війни, і жертв депортації, і борців за права кримськотатарського народу.

…2018 рік. І в циклі інформаційних матеріалів до Дня пам’яті і примирення 8 травня Міністерства інформаційної політики та Українського інституту національної пам’яті, і у проекті «Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори» – є історії кримських татар.

Президент України Петро Порошенко під час заходів до Дня боротьби за права кримськотатарського народу та Дня пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2018 року
Президент України Петро Порошенко під час заходів до Дня боротьби за права кримськотатарського народу та Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2018 року

Дощового вечора Дня пам’яті депортації президент України виголошує проникливу доповідь просто неба у центрі столиці.

За два дні тисячі киян зберуться, щоб пригадати трагічні події Биківні.

Нарешті історії наших народів виразно поєднані не лише в минулому, а й в сьогоднішніх традиціях пам’яті.

Друга світова війна 1939–1945

Ніколи знову

Asil da olmasin