У Києві пройде обговорення: “Рецидиви несвободи. Зміни польської політики пам’яті”

У Києві пройде обговорення: “Рецидиви несвободи. Зміни польської політики пам’яті”

Картинки по запросу "“Рецидиви несвободи. Зміни польської політики пам'яті”"
Відомі польський журналіст Павел Боболовіч та український медіаексперт Роман Кабачій ділитимуться міркуваннями про причини та передумови змін польської політики національної пам’яті.

Останні зміни в польській історичній політиці стали причиною для занепокоєнь на офіційному рівні з боку України, США й Ізраїлю. Що стало причиною контраверсійних законодавчих новацій? Як це позначиться на регіональній співпраці? Чому Польща, яка здійснила швидкий та успішний перехід від тоталітаризму до демократії, знову переживає рецидиви несвободи?

На запрошення Центру досліджень визвольного руху та Київського центру Українського католицького університету експерти обговорять нові виклики, які стоять перед країнами регіону у сфері роботи із пам’яттю про минуле. 

Панельна дискусія: «Рецидиви несвободи у Східній Європі. Зміни польської політики пам’яті»

 20 лютого, вівторок

18:00

Вхід вільний 

Учасники обговорення: 

  • Роман Кабачій — медіаексперт, Україна;
  • Павел Боболовіч — журналіст, Польща.

Модераторка: Ірина Штогрін, редакторка “Радіо Свобода”.

«Польща довгий час залишалася регіональним лідером у питаннях демократичного переходу після розпаду СРСР. Ми досліджували досвід реформ та їздили з навчальними візитами до польських воєводств, щоб навчатися просуванню європейських цінностей у посттоталітарному суспільстві. Однак те, що почало відбуватись у Польщі протягом останніх років, викликає багато запитань. Тож ми започатковуємо серію розмов для пошуку відповідей на ці складні питання: якими є причини “рецидивів несвободи” у демократичних, але все ще очевидно посттоталітарних спільнотах», — говорить Анна Олійник, в.о. директорки Центру досліджень визвольного руху. 

Соціологічні дослідження показували великий відсоток антисемітських настроїв у суспільстві Польщі. Польські очільники закликали відмовитися від «педагогіки сорому» в трактуванні подій періоду Другої світової війни. Багатогранна історія польсько-українських стосунків почала набувати асиметричного трактування винятково як «винищення поляків» українськими націоналістами. 

Відтак за деякий час ці настрої в публічному дискурсі перетворились на цілком осяжні законодавчі ініціативи, які встигли отримати народну назву у вигляді «закону про заборону бандерівської ідеології». Відтепер під загрозою кримінальної відповідальності заборонено покладати на поляків відповідальність за нацистські злочини, скоєні на території Польщі під час Другої світової війни. Також не можна заперечувати «злочини українських націоналістів». 

Експерти спробують розібратися, чому це стало можливим і які наслідки матимуть ці законодавчі новації в розрізі цілого регіону. 

Організатори: Центр досліджень визвольного руху та Київський центр УКУ.

Акредитація на захід проводиться за телефоном: 096 366 29 87 (Анна Олійник)

Заява Центру досліджень визвольного руху щодо польського закону про криміналізацію «українських націоналістів»

Заява Центру досліджень визвольного руху щодо польського закону про криміналізацію «українських націоналістів»

Картинки по запросу "польський архів"
Фото – Zaxid.net
Українські історики припускають, що законодавчі новації в Польщі негативно вплинуть на можливість роботи з історичними матеріалами, насамперед Архіву Інституту національної пам’яті Польщі, який зберігає документальні свідчення щодо тем, відтепер заборонених законом.

Джерело – Історична правда

Науковці та звичайні люди, які шукають відомості про долю своїх родин, тепер можуть опинитися перед забороною оприлюднення архівних свідчень у Польщі.

Із заявою з приводу криміналізації заперечення “злочинів українських націоналістів”, запровадженої змінами до закону про Інститут національної пам’яті Польщі виступив український Центр досліджень визвольного руху. Історики наголосили, що закон ускладнить опрацювання історичних джерел, які містять інформацію про спільне складне минуле.

“У зоні ризику опиняються не лише дослідники та експерти, але й звичайні громадяни, які шукатимуть відомості про долі своїх родин. Сьогодні ми опинились у ситуації, коли важко визначити межу між академічною свободою та порушенням польського законодавства”, — йдеться у заяві.

У ЦДВР підкреслили, що саме Польща довгий час була прикладом для України у справі посткомуністичних трансформацій.

“Наші держави зробили чимало кроків назустріч одна одній: відкриття правди про комуністичні злочини проти поляків та українців, передача в IPN документів з архівів КГБ про Катинь, “Польську операцію”, Голодомор, репресії, виселення та депортації. Але підписання змін до закону ІПН перекреслює сподівання продовжити історичний діалог про складні сторінки спільної історії українців і поляків на новому рівні. Принаймні на території Польщі”, — говорить Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху.

Українські історики підкреслили, що “Україна надалі залишається місцем, де можна вільно оприлюднювати і коментувати архівні матеріали незалежно від країни їх походження та зберігання. Адже режим вільного доступу до відкритих архівів України, гарантований законом від 2015 р. продовжує діяти, в тому числі й для громадян Республіки Польща”, — пояснює Володимир Бірчак, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, екс-заступник директора Архіву СБУ.

6 лютого 2018 року, Президент Польщі Анджей Дуда підписав зміни до закону про польський Інститут національної пам’яті.

Закон запроваджує кримінальну відповідальність за заперечення “злочинів українських націоналістів” та криміналізує висловлювання осіб, які покладають на поляків та Польщу відповідальність за нацистські злочини, скоєні на польській території під час Другої світової війни, або інші злочини проти миру, людства та військові злочини. За такі висловлювання передбачено покарання — від накладення штрафу до трирічного ув’язнення.

Нагадаємо, що Центр досліджень визвольного руху протягом п’яти років працював над реформою доступу до архівів комуністичних спецслужб. Розроблений експертами законопроект врешті був схвалений Урядом та прийнятий Парламентом у квітні 2015. ЦДВР також створив і розвиває он-лайн сервіс доступу до повнотекстових копій архівних матеріалів із понад 24 тисячами документів.

22 січня 1918 року в історії України: краще було б Москві не чіпати українців

22 січня 1918 року в історії України: краще було б Москві не чіпати українців

 

Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко
Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко

Джерело – Радіо Свобода

Автор – Олеся Ісаюк – історик, Центр досліджень визвольного руху, Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»

Публікацію підготовлено в рамках інформаційної кампанії Українського інституту національної пам’яті «Українська революція: 100 років боротьби

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

(Рубрика «Точка зору»)

У 1920-х роках, на еміграції, незалежно один від другого, було написано два вірші на одну і ту ж тему. Перший – Олександром Олесем:

О, Боже! В нас була держава!

Невже ми втратили її?

Невже у нас не стало сили

Хоч крихту рідної землі

Чому в руках ми не лишили?

Автором другого був Юрій Липа:

І ось відходять, упадають

У все рідших розривах гранат

Державо, ти була, як огненна злива!

Державо, прощай!

Обидва автори не просто були сучасниками подій, вони були їх активними учасниками. У майбутньому ситуація не змінилася – Юрій Липа загинув у 1944 році, як лікар УПА. Олександр Олесь, хоч і не брав активної участі в «етапі другому» українського ХХ століття, але зумів «заразити» духом «етапу першого» свого сина – майбутнього поета, археолога, діяча ОУН і, зрештою, жертви Заксенгаузена Олега Ольжича.

Меморіальна дошка пам’яті Олега Ольжича, поета, діяча ОУН. Львів, 2017 рік
Меморіальна дошка пам’яті Олега Ольжича, поета, діяча ОУН. Львів, 2017 рік

Юрій Липа і Олег Ольжич належали до двох крил однієї і тієї ж організації. Організації, яка поставила собі за пріоритет незалежність України і вимагала від своїх членів повної віддачі не заради власних інтересів, а в ім’я Незалежності.

22 січня для них обох сенс життя оформився у чіткий посил. Незалежність.

Четвертий Універсал Української Центральної Ради. 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 року
Четвертий Універсал Української Центральної Ради. 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 року

Починаючи від 22 січня 1918 року, вони і решта українців мали що втрачати. Вони мали інтелектуальну, політичну, військову еліту, культурну спадщину, клас власників, який все ж таки був спроможний забезпечувати матеріальне запліччя.

Разом з проголошенням Незалежності приходила і суб’єктність. Після 22 січня 1918 року відповідальність зростала в рази. І виклики також. Україна взяла на себе цей тягар однією з перших – з-поміж колишніх підданих Російської імперії її випередила лише Фінляндія.

Інфографіка Українського інституту національної пам’яті та Українського кризового медіа центру. (Щоб відкрити інфографіку в більшому форматі, натисніть на зображення)
Інфографіка Українського інституту національної пам’яті та Українського кризового медіа центру. (Щоб відкрити інфографіку в більшому форматі, натисніть на зображення)

​Парадоксальним чином її підштовхували до цього обставини, створені більшовицькими спадкоємцями тої ж імперії – в умовах стрімкого наступу того, що пізніше називалося Червоною армією, було принципово важливим чітко заявити «ми – не вони». Більшовики «підігнали в спину» автономістів, які б ще довго дискутували з самостійниками на тему можливих негативних наслідків Незалежності. Хіба що вважати такими війну за цю саму Незалежність, але ж вона і так уже тривала.

Проти України стояв ворог зі власною логікою

Незалежність не знала поділів. Вона стосувалася всіх: автономістів, самостійників, соціалістів, консерваторів, лібералів, бідних, багатих. Всіх. Незважаючи ні на що. Бо втрата незалежності ставила під удар кожного – знов-таки, незалежно від переконань. Це блискуче довів розвиток подій, починаючи від 1921 року. Найстрашнішим звинуваченням у СРСР був «український буржуазний націоналізм», а «садили» та розстрілювали за нього не тільки «патентованих» націоналістів, а й соціалістів за переконаннями і належністю на кшталт Сергія Єфремова. І членів компартії, на кшталт Григорія Косинки чи Миколу Куліша.

На жаль, не всі це розуміли. Історія української Незалежності переповнена не тільки драматичними епізодами боїв, а й не менш драматичними чварами. Автономісти проти самостійників, державники проти соціалістів, військові проти «партійників», гетьманці проти Директорії… І навпаки. І в запалі якось забулося, що без Незалежності усі ці конфлікти втрачають сенс.

Бо проти України цього разу стояв ворог, готовий нищити її і як націю, і як суспільство, і, взагалі, як будь-яку цілісну окремішню структуру зі власною логікою. І не тільки Україну. Аналогічну послідовність: падіння імперії – проголошення незалежності – війна за державність – повторне потрапляння під владу імперії в новій редакції пройшли практично всі країни, які до 1917 року були під владою Російської імперії. Виняток становлять тільки Фінляндія та балтійські країни. Частковий випадок становить Польща – так званий «російський забор» став повноправною частиною незалежної польської держави після падіння в листопаді 1918 року ще двох імперій: Австро-Угорської та Німецької. Але війни з колишньою метрополією Польща не уникла – у 1920 році більшовицькій армії довелося зупиняти на Віслі.

Цей же 1920-й продемонстрував усім, хто бачив одну з основних причин неуспіху «перших Незалежностей»: кожна з держав боролася окремо. А часом ще й взаємно між собою, як Україна і Польща, влаштувавши війну: одна за Польщу в кордонах 1772 року, друга – за західні межі. Окремо боролася Білорусь, окремо Грузія, окремо Вірменія… Усіх поодинці топили у власній крові.

Для того, щоб домовитися, слід скомунікуватися. При тодішніх засобах зв’язку і стрімких змінах ситуації було б утопічним вимагати злагоджено чинного союзу. Тож були і об’єктивні причини описаної вище ситуації. Але була і одна суб’єктивна: переважна більшість не добачала за поточними задачами екзистенційної загрози – тоталітарної редакції імперії.

Навіть тих, кому вдалося вирватися, наздогнали у 1939 році – як Польщу і в 1940 – як країни Балтії. У 1945 році наздогнали майже всю колишню Австро-Угорську імперію і європейську частину Османської. Москва рвалася до проток і рвалася у Європу. «Ибо два Рима падоша, третий наш, а четвертому не быти».

І цього не бачили не тільки Україна, Білорусь, Грузія, Вірменія, Польща, Угорщина… Цього не бачили і у Франції та Англії, поспішаючи закріпити перемогу над суперницею-Німеччиною. Цього не бачили автори концепції «санітарного кордону», зміцнюючи Польщу коштом українців, не розуміючи, що підсаджують під обидві країни бомбу з годинниковим механізмом.

Це відчули на своїй спині українці, починаючи від 1921 року.

Краще було б Москві не рухати українців

Коли вже Незалежність була втрачена, то свідомість втрати і людських жертв була настільки болючою, що не дозволила залишити Незалежність тільки у спогадах. Треба було відвоювати її назад – бодай з поваги до вже загиблих. Щоб заглушити відчуття марності і запитання – «заради чого?». Тож цілі покоління українців виховувалися з моральним обов’язком – відновити. Відвоювати. Вигризти. Як писав дисидент Валентин Мороз, «бо коли людина втрачає державність, то боротьба за неї вже і є наркоманія у чистому сенсі слова». Для всіх. Для ОУН, для УНР, для гетьманців, для державників, для лівих і правих. Бо повернеться імперія – і всі вони стануть тільки м’ясом для її гармат. Для гармат ілюзії «Третього Риму».

…І хоч Незалежність протрималася тільки 3 роки, але з її загибеллю народилося щось значно сильніше. Настільки, що краще було б Москві українців не рухати.

Бійці МВС України під час церемонії відправки на Донбас – до зони збройного протистояння з російськими гібридними силами. Харків, 30 січня 2015 року (ілюстраційне фото)
Бійці МВС України під час церемонії відправки на Донбас – до зони збройного протистояння з російськими гібридними силами. Харків, 30 січня 2015 року (ілюстраційне фото)

Мало не 100 років українців довелося розстрілювати тисячами, знищувати їхню еліту фізично і морально, покоління за поколінням, морити голодом, кидати у самогубчі атаки через Дніпро і Одер, перетворювати їх у «солдатів імперії» – і через 100 літ, замучені всіма можливим постколоніальними і стокгольмськими синдромами, вони попруть тільки з національним стягом наперевіс проти озброєного ворога. Частково забувши рідну мову, не тямлячи родичів далі 33-го….

Ліпше було б не рухати.

Бо ця сила – сила втрати. «Державо, Ти була, як вогненна зливо!…»

Ти є.

«Ми билися не надаремно!..»

“Боремося проти тиранії!”. Перший маніфест бандерівської ОУН

“Боремося проти тиранії!”. Перший маніфест бандерівської ОУН

Картинки по запросу "перший маніфест бандерівської оун"
Фото – Місто
“Творимо в Україні один спільний фронт боротьби всіх селян, робітників і трудової інтелігенції проти московсько-більшовицького гніту та визиску. Боремося за те, щоб у Самостійній Українській Державі кожен український селянин став самостійним заможним господарем, кожний робітник власником своєї праці, кожний громадянин — вільною людиною. У вільній самостійній Україні — вільне щасливе життя”.

Джерело – Історична правда

Автор  – Ігор Бігун – науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху (Київ)

Організація українських націоналістів (бандерівців) веде свою історію від 10 лютого 1940 року, коли утворився Революційний Провід ОУН. Першим публічним документом, яким нова організація сповістила українців про своє існування був “Маніфест Організації українських націоналістів” того ж таки 1940 року.

Маніфест являв собою декларацію цілей, за які нова ОУН мала намір боротися, та засад, яких збиралася дотримуватися в цій боротьбі.

Історикам “Маніфест” відомий. У своїх ґрунтовних працях його згадують або цитують Анатолій Кентій, Володимир Косик, Іван Патриляк і Володимир Мороз. Але є один нюанс.

Існувало декілька редакцій “Маніфесту”. І автори посилаються на різні його версії. Причому більшість датує вихід “Маніфесту” груднем 1940 р., і лише Косик зауважує, що первісний варіант існував уже в березні.

“Маніфест Організації українських націоналістів” розробили в надрах референтури пропаганди Проводу ОУН (її також називали Головним осередком пропаганди), якою керував Степан Ленкавський. На той час осідком Революційного Проводу було м. Краків у Генеральному губернаторстві, яке нацисти створили в окупованій Польщі.

Як удалося з’ясувати авторові цих рядків, існує три редакції “Маніфесту Організації українських націоналістів”, випущених протягом 1940 р. Усі версії відрізняються між собою — деякі невеликими фрагментами тексту, а деякі — суттєво. До того ж, їхні копії розбиті на різну кількість параграфів (6, 7, 8, або ж 10). Та все одно, суті документу це не змінює, і всі редакції витримані в одному дусі.

Найбільш ранній варіант “Маніфесту” датований березнем 1940 р. — невдовзі після створення Революційного Проводу ОУН. Його примірники можна знайти в Державному архіві Рівненської обл. (ДАРО).

Маніфест Організації українськи націоналістів, березень 1940 року. Для збільшення натиність тут. Державний архів Рівненської обл. — Ф. Р-13. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 5.

Цей “Маніфест” надрукований на одному аркуші, що за форматом схожий на плакат.  Усі десять його параграфів пронизані революційно-визвольним й антирадянським  пафосом:

“Ми, українці, підносимо прапор боротьби за свободу народів та людини. Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів  московську імперію  творимо  новий справедливий лад і кладемо основи нового політичного укладу в світі”. І далі:

“Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів. Боремося проти всіх видів московського імперіалізму, а зокрема проти більшовизму, що довів національно-політичний, релігійний, культурний, соціальний  і господарський гніт до крайніх меж”.

Зверніть увагу на застосування гасла “Свобода народам! Свобода людині!”. Як бачимо, в ідеологічному арсеналі бандерівців воно було від самого заснування революційної ОУН.

Автори “Маніфесту” наділяли українську націю месіанською роллю у справі звільнення усіх народів СРСР:

“Українці силою об’єктивних умовин  є авангардом усіх поневолених Москвою народів у їх боротьбі за повне визволення. Українці на землях  поневолених Москвою народів  стають у перші лави їх революційної боротьби. Кличемо всіх українців  де вони не жили б  ставати у бойові лави Фронту Української Національної Революції, яку веде Організація українських націоналістів  під проводом Степана Бандери”.

Інший примірник березневої редакції Маніфесту ОУН. Для збільшення натисніть тут.

Чималий фрагмент “Маніфесту” присвячено боротьбі за права і свободи, що ми їх нині називаємо правами людини і громадянина:

“Боремося: проти крайнього пониження людини в її праці та в її хаті, проти ограблення її з усякої радості життя, проти поголовного ожебрачування гро­мадян, проти обтяжування жінок найтяжчими обов’язками під брехливою заслоною “урівноправнення”, проти злочинного оглуплювання дітей і молоді брехливою більшовицькою “на­укою”, газетою, кіном, радіом, театром, мітингами та всією безтолковою агіткою сталінського режиму.

Боремося: за гідність і свободу людини, за право визнавати одверто свої переконання, за свободу всіх віроісповідань, за повну свободу совісті. […]

Боремося: проти тиранії і терору більшовицької кліки, проти жахливого режиму НКВД у колгос­пах, фабриках, заводах, армії, флоті, партії, комсомолі, школі і хаті.

Боремося: за право працюючих виявляти одверто свої політичні переконання словом і дру­ком, відбувати свобідно прилюдні збори, та творити свої політичні, громадські та професійні організації”.

Замість ідеї війни класів бандерівці закликали до спільного виступу всіх трудових класів української нації заради знищення більшовицької експлуатації:

“Творимо в Україні один спільний фронт боротьби всіх селян, робітників і трудової інтелігенції проти московсько-більшовицького гніту та визиску. […] Боремося за те, щоб у Самостійній Українській Державі кожен український селянин став самостійним заможним господарем, кожний робітник власником своєї праці, кожний громадянин  вільною людиною. У вільній самостійній Україні  вільне щасливе життя”.

Обкладинка редакції “Маніфесту” грудня 1940 року ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 4. — Арк. 17

Антиколоніальні та демократичні положення “Маніфесту” дали підстави професорові Патриляку провести паралелі між оунівським документом та відомими деклараціями Великої Французької (1789—1799) та Американської (1775—1783) революцій.

Ось, наприклад, витяг із Декларації незалежності США (1776):

“Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя; що уряди встановлюються між людьми на те, щоб забезпечувати ці права, а влада урядів походить із згоди тих, ким вони управляють; що в кожному випадку, коли якась форма правління стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд, спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такі способи, які видаються народу найдоцільнішими для осягнення своєї безпеки і щастя”.

Маніфест Організації українських націоналістів, грудень, 1940 року. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 4. — Арк. 17—18.

Чи, приміром, Декларація прав людини і громадянина (1789):

“Метою кожного політичного об’єднання є збереження природних і невід’ємних прав людини; цими правами є свобода, власність, безпека і опір гніту. […] Дже­рело всього суверенітету бере свій початок в нації; жодна група, жодна особа не може здійснювати владу, яка прямо не випливає з нього. […] Ніхто не може зазнавати утисків через висловлення власних поглядів, навіть релігійних, якщо їх висловлення не порушує громадського порядку, встановленого законом. […] Вільне повідомлення ідей і поглядів є одним із найцінніших прав людини. Як наслідок, кожен громадянин може вільно висловлюватись, писати і друкувати, але підлягає відповідальності за зловживання цією сво­бодою у випадках, передбачених законом”.

Найвідомішим серед істориків є варіант “Маніфесту” за грудень 1940 р. Саме грудневу редакцію найчастіше згадують у контексті остаточного розколу ОУН, який до того часу де-факто вже відбувся. Серія переговорів, які тривали впродовж року, завершилася виключенням Степана Бандери та його послідовників з ОУН за рішенням Революційного трибуналу організації.

Варіант “Маніфесту” за грудень 1940 року. Закінчення.

Згідно з висновком Івана Патриляка, до початку вересня єдиної ОУН уже не існувало. Історик трактує грудневий маніфест як своєрідну риску, якою бандерівці відмежувалися від прихильників Андрія Мельника.

Документ видано в вигляді брошури на чотири сторінки (є ще два таких самих тексти на одну сторінку без дати, але за змістом можемо ствердити, що це той самий “Маніфест” за грудень). Його зміст майже ідентичний березневій редакції за винятком кількох речень, які вилучено чи переформульовано. Що найбільше впадає в око, це те, що з тексту (в цитованій вище частині про спільний фронт поневолених) зникло ім’я Степана Бандери.

Інший примірник “Маніфесту” за грудень 1940 р. у вигляді листівки. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 372. — Т. 13. — Арк. 1. Для збільшення натисність тут.

Третій варіант “Маніфесту” можна знайти в ДАРО або Центральному державному архіві громадських об’єднань України (Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 931. — Арк. 104-104а). Він надрукований на чотирьох сторінках і датований лише 1940 р. без місяця. Тому важко сказати точно, коли саме ця відозва побачила світ. Очевидно, не пізніше грудня того ж року.

Від інших двох редакцій її відрізняє кілька відмінностей. Перша — в документі приділено більше уваги співпраці українських самостійників із визвольними рухами інших народів, загарбаних Москвою. Третій параграф на початку відкриває абзац:

“Кличемо всі народи, поневолені Москвою, повстати до боротьби за свою волю і самостійність. Лише повне відділення від Москви й повне державне усамостійнення поневолених Москвою народів Європи та Азії і свобідна вспівпраця між ними доведе їх до всебічного розвитку”. І далі по тексту параграфа:

“Кличемо всіх українців, що живуть на землях інших народів, поневолених Москвою, будити серед тих народів змагання до власної самостійності, помагати їм всіми силами у визвольній боротьбі та організувати всюди один спільний революційний фронт проти Москви – за волю і  самостійність народів та свободу людини”.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік. ДАРО. — Ф. Р-13. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 1-2

Другою відмінністю цього варіанту є четвертий параграф, який ґрунтовно відрізняється від того самого фрагменту інших редакцій “Маніфесту”.

“Кличемо вояків усіх бувших українських армій.

Кличемо усіх козаків, стрільців, запорожців і гайдамаків [ідеться про ветеранів відповідних частин Української Галицької армії та Армії УНР  І. Б.].

Кличемо усіх українських повстанців.

Кличемо усіх українських політв’язнів і засланців.

Кличемо членів і прихильників усіх українських підпільних організацій, бувших і теперішніх  Центрального повстанчого комітету, Центрального повстанчого козацького комітету, Вільного козацтва, Спілки визволення України (СВУ), Спілки української молоді (СУМ), Українського національного центру, Української військової організації (УВО), Української воєнної організації (УВО) та всіх інших організацій і груп”.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік.. Друга сторінка.

Утім, кличі солідарності визвольної організації з переліченими вище антирадянськими і самостійницькими колами анітрохи не дивують. Зате далі йдуть геть нетипові як для українського націоналістичного середовища заклики:

“Кличемо всіх шумськістів, хвильовистів, укапістів [ідеться про націонал-комуністів   прихильників наркома освіти УСРР Олександра Шумського, письменника Миколи Хвильового та Української комуністичної партії  І. Б.],

кличемо всіх українських комуністів  членів і прихильників націоналістичної опозиції,

кличемо всіх українських комсомольців-націоналістів,

кличемо членів і прихильників усіх бувших українських партій,

кличемо всіх українців-самостійників станути в одному революційному фронті до боротьби за самостійність і соборність України та за самостійність усіх народів, поневолених Москвою, яку організує й веде ОУН під проводом Степана Бандери”.

Таку декларацію готовності співпрацювати зі свідомою частиною українського комуністичного табору можна назвати безприкладною в тодішній пропаганді ОУН та інших націоналістичних організацій.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік.. Третя сторінка.

Дана редакція “Маніфесту” є найбільш усеосяжною щодо потенційних прихильників в Україні та союзників за її межами. Вона декларує наміри співпрацювати з якнайширшими верствами українців, які визнають потребу незалежності України та чітко формулює ідею антирадянського фронту поневолених народів на чолі з українцями.

Концепція такого фронту отримає життя в 1943 році, коли зі створенням Української повстанської армії до її лав увіллються представники 28-ми національностей та етнічних меншин. Делегати 13-тьох із них зберуться 21—22 листопада 1943 року на Конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії. По війні ідея спільного міжнародного антирадянського фронту реінкарнується в Антибільшовицький блок народів, зініційований Закордонними частинами ОУН в еміграції.

Один із патріархів сучасної української історіографії ОУН і УПА Анатолій Кентій у своїй фундаментальній праці “Збройний чин українських націоналістів” висловив думку, що “у квітні 1941 р. на II Великому зборі ОУН С. Бандери її керівництво фактично відійшло від наміру створити єдиний фронт боротьби за участю усіх отих вищеперелічених сил та інших проводів українства і знову заняло непримиренну позицію щодо “українських опортуністичних партій”, не кажучи вже про ставлення до комуністів і комсомольців українського походження”.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік.. Закінчення.

Проте ми дозволимо собі не погодитися зі словами визначного історика. Вважаємо, що його висновок ґрунтується на хибній інтерпретації постанов ІІ Великого збору ОУН. Адже в постановах зазначено конкретно, які політичні сили ОУН вважала ворожими:

“ОУН поборює: всі опортуністичні те­чії в СССР, які не йдуть на повний розрив з Москвою, а надіються на частинні уступки зі сторони Москви та стоять на становищі постепенної перебудови СССР шляхом еволюційних змін. А також: “всі опортуністичні партії та емігрантські групи… що розбивають одноцілий фронт бороть­би українського народу та узалежнюють українську справу виключно від зовнішніх т. зв. сприятливих умовин” [виділення мої — І. Б.].

Понад те, “Постанови” наголошують, що бандерівці готові співпрацювати з усіма, хто стоїть на антирадянських позиціях і визнає незалежну Україну, безвідносно до їх політичних програм: “Організація українських націоналістів вважає союзниками України всі держави, політичні угруповання та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні ні від кого незалежної Ук­раїнської суверенної соборної держави. Відношення ОУН до держав та політичних рухів перерішується їхнім протимосковським наставленням, а не більшою чи меншою політичною співзвучністю з україн­ським національним рухом”.

Російський переклад грудневого “Маніфесту”, виконаний радянськими спецслужбами. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 372. — Т. 13. — Арк. 2—3

Інший документ, складений невдовзі після Великого збору, — “Боротьба й діяльність ОУН під час війни”, який містив набір докладних інструкцій із організації антирадянського повстання та державного будівництва самостійної України, — уточнював тактику ОУН відносно альтернативних політичних середовищ:

“Політичні групи, які мають за мету суверенну соборну Українську державу, а різняться від ОУН, н[а]пр[иклад], соціальними концепціями, старатися перетягнути на нашу платформу. Коли це не вдасться, вести свою позитивну роботу. Коли ці групи при владі й ведуть українську по­літику, їх попирати, а незалежно від того розбудовувати силу. Поборю­вати тоді, коли відходитимуть від ідеї суверенності чи проповідувати­муть шкідливі українській нації орієнтації, або взагалі ослаблювати­муть силу народу”.

Тобто, ми знову бачимо наміри співпрацювати та підтримувати всі угруповання, які послідовно виступають за незалежність і соборність України.

Друга сторінка російського перекладу грудневого “Маніфесту”, виконаного радянськими спецслужбами

І зрештою, практична діяльність ОУН(б) підтвердила вірність цим програмним положенням, як і “Маніфесту” 1940 р. Під час “перших совєтів” 1939—1941 рр. бандерівці зуміли залучити до своїх лав щонайменше трьох непересічних вихідців із Радянської України: Йосипа Позичанюка (1913—1944), Пантелеймона Сака (1905—1943) і Олеся Гая-Головка (1910—2006).

Ба більше: радянські органи держбезпеки мали дані, що Степан Бандера прагнув установити контакти з президентом Академії наук УРСР Олександром Богомольцем!

Й. Позичанюк був членом комсомолу та працівником редакції газети “Комсомолець України”, якого ЦК ЛКСМУ спрямував для розбудови радянської преси до Львова. Педагога П. Сака радянська влада відправила на посаду директора одної зі львівських шкіл у рамках радянізації освіти.

О. Гай-Головко на момент приїзду у Львів у 1940 р. був уже відомим радянським письменником, членом Спілки письменників УРСР і  до 1941 р. працював редактором літературно-мистецького відділу місцевого радіокомітету.

Усі троє стрімко ввійшли до найвищих щаблів середовища ОУН. Гай-Головко став міністром інформації та пропаганди, а Позичанюк — його заступником в Українському Державному Правлінні Ярослава Стецька.

Пантелеймон Сак разом із Київською похідною групою йшов проголошувати відновлення Української держави у столиці. А в 1942—1943 рр. був членом Проводу ОУН та крайовим провідником Осередньо-Східних українських земель із центром у Києві. Після розгону нацистами УДП Гай-Головко від ОУН відійшов, але Сак і Позичанюк продовжили збройну боротьбу й загинули від рук, відповідно, нацистів і комуністів.

Склад Українського Державного Правління. З виставки “УПА – відповідь нескореного народу”. Автори: Володимир Бірчак, Ольга Сало. Для збільшення натисність тут.

До слова, у згаданому уряді Стецька з-поміж 28 міністрів, їх заступників і державних секретарів членами ОУН(б) були тільки 11-ро. Решту складали безпартійні та члени колишніх західноукраїнських партій, як от: УНДО, соціал-радикалів та ін.

Отож бачимо, що “комсомольці-націоналісти” та “прихильники бувших українських партій” непогано вживалися з досвідченими бандерівцями. Єдиною умовою цього була їхня готовність боротися за Українську Самостійну Соборну Державу.

Вищезгадана інструкція “Боротьба й діяльність ОУН під час війни” серед першочергових заходів під час збройного виступу давала таку настанову: “Поширюємо маніфест  поклик до повстання”. Імовірно, йдеться саме про “Маніфест Організації українських націоналістів” 1940 року. Адже його текст, і особливо останні рядки, добре надаються на роль заклику до повстання:

“Віримо й знаємо, що близький вже час, коли здійсниться заповітна мрія наших батьків і з крові довгої черги героїчних поколінь спалахне вогонь народного гніву.

Встане Україна і розвіє тьму неволі!

Через повний розвал московської імперії шляхом Української Національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську Державу та визволимо поне­волені Москвою народи.

Валіть московську тюрму народів!

Свобода всім поневоленим!

Воля і самостійність Україні — смерть Москві!”.

У грудневій редакції останні три рядки дещо змінені:

“Українці і всі гноблені Москвою народи! Ставайте до нещадної боротьби з московсько-більшовицьким гнітом!

Валіть московську тюрму народів!

Свобода всім поневоленим!”

Це підтверджує й професор Косик. За його даними, в перші місяці німецько-радянської війни ОУН(б) розповсюджувала цей “Маніфест” на землях по німецькому боці фронту. Часто його клеїли як афішу на стінах будинків і огорожах. Один із таких примірників наведено в другому томі збірника німецьких архівних документів “Україна в Другій світовій війні в документах”, упрядкованому професором.

“Маніфест” на першій шпальті газети “Самостійна Україна” (Ч. 1, 7 липня 1941 р.). Для збільшення натисніть тут. Переглянути число повністю можна в Архіві української періодики онлайн.

Очевидно, “канонічною” стала саме груднева редакція “Маніфесту”. Бо саме текст цієї редакції можна знайти у збірнику Косика, а також — на шпальтах західноукраїнської преси літа 1941 року. Газети “Самостійна Україна” (м. Станиславів / Івано-Франківськ), “Вільне слово” (м. Дрогобич Львівської обл.) та “У бій!” (м. Косів Івано-Франківської обл.) в липні 41-го передрукували грудневу версію “Маніфесту ОУН”.

“Маніфест Організації українських націоналістів” 1940 року засвідчив вірність націоналістів ідеалам демократичних прав і свобод, солідарності з поневоленими націями та антиколоніальної боротьби від самого початку існування організації. Цим документом бандерівці проголосили, що вони є національно-визвольною силою, яка прагне повалити комуністичний тоталітарний режим.

І попри те, що в 1941—1942 рр. в пропаганді революційної ОУН траплялися авторитарні чи навіть ксенофобські гасла, “Маніфест” був основою для ідеологічної еволюції ОУН. Закономірним її результатом стала нова, демократична, програма, затверджена Третім Надзвичайним Великим збором ОУН 21—25 серпня 1943 року.

Прогресивні положення “Маніфесту Організації українських націоналістів” не втрачають актуальності й сьогодні.

У скороченому вигляді стаття вперше з’явилася в газеті “Шлях перемоги” (№ 35, 30 серпня 2017 року).