Бомби, облави, містика. Львів напередодні вигнання нацистів

Бомби, облави, містика. Львів напередодні вигнання нацистів

“Людей опанувало шаленство молитви. На подвір’ях вибудовували маленькі вівтарці, повсюди були квіти, свічки, релігійні пісні. І ми у нашій “кімнатці навкарачки” зробили собі маленький вівтарик і цілими днями молилися. Чотки, новенни, рорати, релігійні піснеспіви, святі іконки; то тривало годинами, більше того, цілими днями. Навіть як на дитину, охрещену три і пів рази, було того всього трохи забагато…”.

Джерело – Історична правда

Автор – Олеся Ісаюк

“…на перший погляд робили вони враження дуже добре. Озброєні всі американськими автоматами, крісів майже не бачилося. Також сам вигляд бійців, здорових, добре відживлених… в порівнянні з 1939, куди кращий. Супроти населення відносилися прихильно або байдуже-прихильно”.

Так зафіксував перші години появи у Львові “других совітів”, тобто повторну появу радянських військ, невідомий автор підпільного звіту ОУН. Відбулося це 27 липня 1944 року.

За сто два дні до того для німецької окупації Львова розпочався зворотній відлік. Після падіння Чорткова і Тернополя шлях на Львів був відкритий.

Місто почало стрімко наводнюватися німецькими військами, які готувалися до оборони чергового рубежу, у самому місті українське та польське підпілля не минало нагоди ускладнити німцям життя, а заодно і з’ясувати стосунки між собою; цивільне населення зависло між молитвами про врятування від більшовиків та пошуками шляхів і способів евакуації, а між цим усім намагалися врятуватися залишки львівського єврейства, які пережили попередні роки.

 
Схема Львівсько-Сандомирської наступальної операції Червоної армії, в ході якої 27 липня 1944 року нацистів вигнали зі Львова ЦЕНТРАЛЬНИЙ АРХІВ МІНСТЕРСТВА ОБОРОНИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

 

Перша кардинальна зміна прийшла з повітря. Бомбардування. Уперше з 1941 року бомби впали на місто 9 квітня 1944 року, за тиждень до падіння Тернополя. Цей наліт був не тільки першим, але і найбільш нищівним. Позаяк головною ціллю був залізничний вокзал, постраждали сучасні вулиці Городоцька, Бандери та прилеглі. Сильно дісталося сучасній церкві Ольги та Єлизавети.

Одна з бомб “лягла” настільки вдало, що за одним махом знищила базар Грьодлів та кінотеатр “Гражина” (знаходився на сучасній площі Кропивницького). Постраждала бібліотека Оссолінеуму, сучасна бібліотека НАНУ ім. Василя Стефаника.

Невідомий автор підпільного звіту занотував, що гарнізон виявився “цілком неприготованим” до атаки з повітря, чому сприяв факт наближення католицького Великодня, який частина гарнізону почала святкувати заздалегідь. Ще до настання самого свята можна було побачити солдатів та навіть нижчих офіцерів напідпитку.

За якийсь час бомбардування повторилося, потім було ще одне. Востаннє бомби впали на Львів 3 травня 1944 року. Жодне з них не було настільки руйнівним, як найперше. Втім, командування львівського гарнізону зробило висновки з ситуації і запровадило цілу гору різноманітних правил, які повинні були уберегти і гарнізон, і мешканців від смерті з неба.

В усіх приватних будинках та установах мав бути запас води для гасіння імовірних пожеж, при початку бомбардування належало вимкнути всі освітлювальні та опалювальні пристрої.

 
Перед Львіською оперою САЙТ “ФОТОГРАФІЇ СТАРОГО ЛЬВОВА”

Наприкінці квітня цивільну адміністрацію міста взагалі “посунули” від теми охорони мешканців від бомбардувань.

Для кожного з семи районів міста був призначений офіцер, який наглядав за дотриманням правил безпеки при бомбардуваннях та затемненням. Зрозуміло, що основним клопотом такого офіцера була військова інфраструктура, але і цивільних не минали увагою.

Після початку радянського наступу — 13 липня — було сформовано спеціальні групи протиповітряної оборони з цивільних. На щастя, їм так і не довелося перевірити свої вміння на практиці.

А тим часом, німецькому гарнізонові довелося відвернутися від небезпеки з неба і зайнятися безпосередньою безпекою своїх солдатів та командирів, а також цілістю військового майна.

11 травня 1944 року зникли безвісти 2 легкових автомобілі марки “Мерседес”Наступна велика пропажа датується 24 травня — у лісі біля Винників виявили двох убитих німецьких солдатів. До того ж, викрадено вантажівку.

Через тиждень, 30 травня, невідомі викрали ще дві вантажівки. Наступний день, 31 травня, запам’ятався окупантам убивством офіцера Карла Кюффнера та викраденням автомобіля “Опель”.

У перший день червня 1944 року невідомі покращили результат, викравши вже 2 вантажівки тієї ж марки. Утім, так і залишився непобитим рекорд 27 травня — тоді пропало цілих 8 вантажівок, причому деякі були навантажені боєприпасами. Деякі авто шукали ще з 10 числа, коли ж не знайшли, вирішили все ж таки включити у звіт.

 
Автомобілі, припарковані на сучасній площі Міцкевича у Львові, 1941 рік САЙТ “ФОТОГРАФІЇ СТАРОГО ЛЬВОВА”

Після цього командуванню урвався терпець і відтоді військові були змушені дотримуватися драконівських правил безпеки: було заборонено пересуватися автотранспортом поодинці, керувати авто мав спеціальний водій, а якщо такого не було, то вимагалося обов’язково блокувати ручне гальмо. Важко сказати, який був реальний ефект від цих заходів — але авто таки стали пропадати рідше.

Але щезання автомобілів було не найбільшою проблемою окупантів — у перший день червня було обстріляно двома невідомими один з постів у центрі міста та безслідно пропав молодший офіцер Герман Шрамм. Того ж дня пропало, найімовірніше, дезертирувало, 9 “добровольців”, судячи з опису приналежності до частини — так звані “хіві”, тобто солдати допоміжних добровольчих частин.

Командування гарнізону вирішило, що настав час навести порядок. І без того німецьким солдатам та офіцерам належало відбувати у відпустку, маючи при собі пістолет мінімум із 15 набоями.

Тепер німцям додали правил — у парки можна було заходити щонайменше утрьох і обов’язково зі зброєю, готовою до пострілу, а на деяких вулицях взагалі було заборонено з’являтися без зброї. Усі цивільні, затримані зі зброєю, негайно арештовувалися та доправлялися в СД для допиту.

Накази не дуже допомагали — пропажі безвісти солдатів та офіцерів у місті стали майже звичайною річчю. 3 червня пропало троє військовослужбовців Вермахту — обер-єфрейтор Руді Гіллебрандт, Роберт Шубелін, Франц Вінгльхофер.

 
Льів’яни на Адольф-Гітлер-плац, нині проспект Свободи, 1942 рік WARALBUM,RU

7 червня список пропаж поповнився лейтенантом Блохбергером. Причому окупанти щезали “з кінцями” — ні тіла, ні будь-які деталі, що могли б допомогти натрапити на сліди зниклих, так і не знайшлися.

На цьому фоні 10 червня видався відносно спокійним — втрати обмежилися викраденою вантажівкою та лімузином — обидва марки “Мерседес-Бенц”. Але вже наступного дня, 11 червня, доброволець-серб Батовач полишив місце служби, одночасно викравши вантажівку, і безслідно зник старший сержант Георг Гуттнер.

12 червня було оголошено розшук доктора Шене — офіцер пропав безвісти в один з попередніх днів та стало відомо про викрадення невідомими вантажівки “Опель-Бліц”. Через кілька днів, 15 червня 1944 року, оголосили про розшук одразу трьох військовослужбовців Вермахту — Хайнца Тітца, Адольфа Сеффера, Йозефа Вагнера. На цьому етапі факт викрадення ще одного лімузина “Мерседес-Бенц” уже, мабуть, сприймався, як належне.

 
Німецьке оголошення з погрозами каральних операцій, якщо українські повстанці не повернуть доктора Шене живого. Оскільки цю вимогу в принципі виконати було неможливо — Шене застрелили упівці в його автомобілі прямо на дорозі між селами Веринь і Роздол Миколаївського району Львівщини — нацистські окупанти згадалі села спалили

Коли наступного тижня не відбулося жодних НП, командування гарнізону, мабуть, зітхнуло з полегшенням. Трохи рано — 23 червня у околицях Високого замку знайшли тіло застреленого ротенфюрера СС. Кругом тіла були сліди трьох невідомих.

Усі відповідні служби були поставлені на вуха. Правда, безрезультатно. Єдиним наслідком стало те, що невідомі тимчасово притихли — наступними “пропажами” стали сержант Альфред Шварц та доброволець Роман Соцький. Обидва “зникли за невстановлених обставин”.

Авторів усіх перерахованих пригод треба було б шукати серед українських або польских підпільників. Останні в процесі проріджування рядів окупанта не забували про власні рахунки.

Пости української поліції, нарівні з німецькими солдатами, були постійними об’єктами нападів польських підпільників. Поліціянти відплачували затриманням кожного підозрілого, який розмовляв польською, — в одного з таких затриманих 3 травня 1944 року виявили списки українських поліцейських, у якому були зазначені їхні приватні адреси.

З протилежного боку ситуація виглядала подібно — польська поліція не минала нагоди затримати підозрілих українців, а польська поліція була не менш ласим шматком для українських боївкарів.

У цей злагоджений хор із червня 1944 року включилося й радянське підпілля, яке досі перебувало в напівживому стані. Ще з квітня комуністичні підпільники активізували пропаганду. Після початку бомбардувань містом почали кружляли чутки, начебто обширні руйнування після першого нальоту були наслідком діяльності радянських підпільників, які начебто давали знаки радянським бомбардувальникам.

Агітація комуністичного підпілля дещо стихла після того, як у квітні СД “накрила” підпільну друкарню комуністів. Втім, це явно була не остання друкарня, оскільки з часом листівки знов почали з’являтися. Асортимент того, що поширювали “на землі”, доповнювала пропаганда з повітря — крім бомб, з радянських літаків скидали листівки під назвою “Вісті з Радянської батьківщини”.

Уже 17 квітня комуністи провели збори, на яких орім них самих, був присутній і замаскований агент націоналістів — завдяки йому підпілля ОУН(б) взнало про плани комуністів у зручний момент перехопити владу.

 
“Вісті з Радянської Батьківщини” за 1943 рік, які видавало Головне політичне управління Червоної армії ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ-МУЗЕЙ ЛІТЕРАТУРИ І МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ

Утім, ці плани так і залишилися планами — члени комуністичного підпілля вважали за доцільніше потроху зникати з міста — як припускали, у пошуках шляхів до Червоної армії, яка наступала.

Загальна ситуація цілком підпадала під замальовку мемуариста з рядів німецьк

 
Греко-католицька черниця Чину святого Василія Великого сестра Маріям (в миру – Анастасія Волошин) є найвідомішою українською стигматичкою. Стигми в неї з’явилися у віці 24 років. Вона дожила до часів незалежності України й помера в 1994 році ВІКІПЕДІЯ

ої армії: “Той, хто ввечері йде темними вулицями, не зважується розмовляти, бо ніхто не хоче дати зрозуміти, якого є походження. Поляки бояться нападу українців, українці — нападу поляків, а німці бояться одних і других, але всі разом називають себе християнами”.

Серед усього цього цивільному населенню залишалося хіба що вичікувати і молитися. І воно молилося — містичні настрої злетіли до небачених висот:

“Людей опанувало шаленство молитви. На подвір’ях вибудовували маленькі вівтарці, повсюди були квіти, свічки, релігійні пісні. І ми у нашій “кімнатці навкарачки” зробили собі маленький вівтарик і цілими днями молилися. Чотки, новенни, рорати, релігійні піснеспіви, святі іконки; то тривало годинами, більше того, цілими днями. Навіть як на дитину, охрещену три і пів рази, було того всього трохи забагато…”.

Популярною особою стала стигматичка Настя Волошин [людина, в якої на ті з’являлися сліди крові, схожі на п’ять ран, які отримав Христос під час розіп’яття – ІП], яка начебто пророкувала: “Вони (тобто радянські війська — О.І.) сюди не прийдуть”.

7 червня цивільне населення відчуло на собі дихання фронту: вийшов наказ мобілізувати чоловіче населення — як українців, так і поляків 1909—1930 років народження на копання оборонних шанців на імовірному напрямку наступу радянських військ.

Населення уникало цієї повинності, як могло, і недаремно — у приміських та сільських місцевостях організація цієї повинності виглядала, як централізований масовий вигін цивільного населення на копання окопів та інших оборонних споруд, при цьому абсолютно не зважаючи на бомбардування та артилерійський вогонь наступаючого противника, що неодноразово ставало причиною людських жертв.

Крім цього, поширилася практика проведення каральних рейдів на села за активної участі так званих “чорних”, тобто колишніх червоноармійців, яких вербували у таборах військовополонених. Почастішали “лапанки” на молодь, яку вивозили, як остарбайтерів. Повсякденною реальністю стали перевірки документів.

З початку липня почалася організація евакуації. Були оголошені спеціальні поїзди, які відправлялися двічі на день. Втім, реально з них могли скористати тільки працівники окупаційної адміністрації, їхні родичі та ті, хто міг пред’явити посвідчення працівника будь-якої легальної установи.

Очевидно, таких було не надто багато. Більшість шукала шляху виїзду самостійно.

 
Обов’язкова постанова Львівського міськвиконкому №1 від 27 липня 1944 “Про відновлення порядоку організації безпеки господарського та культурного життя” ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

На практиці евакуація мала такий вигляд: “Сама евакуація була зорганізована досить добре, кожний знав, який поїзд його повезе, а в Криниці втікачів зустрічали представники Комітету й давали призначення до різних сіл“.

Втім, це стосувалося тільки початкового періоду евакуації, приблизно до початку липня 1944 року. По мірі пришвидшення подій евакуація ставала усе більш похапливою — в останні дні, наприклад, поліцейські з сім’ями виїжджали просто возами.

13 липня розпочався наступ. 20-21 липня лінію німецької оборони прорвали. Цивільне населення Львова охопила паніка. Водночас розпочалися грабунки складів.

За словами підпільного звітодавця, “…наша інтелігенція… попала в паніку. Забувши при цьому про ліс, про який часом романтично мріяла і почала розглядатися — хоч за пляцкартою, хоч за автом, яке б відвезло в остаточності хоч до Самбора… На двірці, при автах, за пляцкартами діялись дантейські сцени. Кожний транспорт від авта до ручних тачок коштував колосальні суми”.

 
Офіційний комуністичний мітинг з нагоди вигнання нацистів зі Львова

Одночасно дві підпільні структури — українська та польська — використовували загальний наростаючий хаос для перегрупування власних сил.

Для них обох взяття Золочева та Красного означало абсолютну неминучість повернення радянської влади і, відповідно, сигналом до заходів з адаптації власних структур: “…ми поспішали ще полагодити останні зв’язки-стрічі, сходини та переставити нашу працю на нову дійсність…”.

Польське підпілля використало загальний хаос для закидання у місто власних кадрів: “Одні поляки, замість виїздити, приїхали до Львова із заходу на спеціяльні доручення. На вулицях можна було зауважити… приспішений ритм їх підпільного життя”.

Навіть у таких умовах хтось думав не тільки про великі події. У рубриці оголошень збереглося таке з липня 1944 року: “Михайле (такий-то), озвися, бо ти пішов і пропав, а я не знаю, що думати”.

Зранку 27 липня все притихло. Основним звуком були постріли зі сходу, від сторони вулиці Личаківської. Стрілянина наростала, з часом потягнулися підрозділи відступаючих німців. За ними рухалися наступаючі “старі нові” володарі міста, які покинули його неповні три роки тому…

30 червня 1941. Як Бандера Незалежність відновлював

30 червня 1941. Як Бандера Незалежність відновлював

Звіт Національних зборів 30 червня 1941 Джерело: Вікіпедія
Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже «Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли» і влада фактично валялася на вулиці.

Джерело – Історична правда

Автор – Олеся Ісаюк, Національний музей – меморіал «Тюрма на Лонцького» Центр досліджень визвольного руху

Пізно ввечері 22 червня двоє приятелів прощалися на одній з краківських вулиць. Один сказав іншому: “Вважай, щоб тебе не примкнули. Хай тобі Бог помагає”. Двох приятелів звали Степан Бандера та Ярослав Стецько. Другий із них вирушав до Львова. Кільканадцять годин тому почалася німецько-радянська війна…

До колишнього кордону з Радянським Союзом Стецько з товаришами добирався підручним транспортом. Аж після в’їзду у формальні кордони Союзу вдалося натрапити на покинуту радянську вантажівку. Націоналісти обліпили свою здобич агітаційними плакатами та листівками і якнайшвидше рвонули на Львів.

Кілька разів вони мало не наштовхнулися на відступаючі радянські частини, іншим разом мало не “погоріли” на фальшивих документах. Врешті, уже без жодних документів, бездоріжжям, старанно обминаючи місця, де можна було наткнутися на війська, вони добиралися до Львова.

 
Заступник провідника ОУН Степана Банедри в 1940-41 роках Ярослав Стецько і отець Василь Лаба на вулиці Львова, 1930-ті роки АРХІВ ОУН У ЛОНДОНІ

 

Рейд закінчився 30 червня 1941 року. Цей день почався для мешканців міста дуже незвично. Лешек Аллерханд, дев’ятирічний нащадок династії львівських юристів єврейського походження “…стояв біля вікна і дивився: було порожньо. Раптом з боку вулиці Легіонів [сучасний проспект Свободи] почув ритмічний стукіт, начеб хтось бив у бубен. …За хвилину показалася військова колона. Ішли рівними рядами, рівномірно вистукуючи військовими черевиками, у шоломах, зі зброєю на плечах, як намальовані. Виглядали так гарно, що я завмер…. Запанувала загальна радість; довкола синьо-жовті прапори, багато людей з синьо-жовтими пов’язками…”.

“…Колона війська зрівнялася зі мною. Напереді йшов молодий щуплий вояк з пістолем при боці, задивлений на храм св. Юра. З боків посипалися на вояків квіти. Вояки хапали їх і закричали: “Слава Україні!”, — “остовпів” Богдан Казанівський, член ОУН (б), який за два дні до того чудом вирвався з “Бригідок” [в’язниця на вул. Городоцькій — ІП]. Український батальйон “Нахтігаль” випередив німців і першим увійшов до Львова. У його “хвості” з кількагодинним інтервалом в’їхала машина з оунівцями: Стецьком, Іваном Равликом, Львом Ребетом, Василем Куком, Дмитром Яцівим та Іваном Вітошинським.

 

 
Підрозділ батальйону “Нахтігаль” марширує вулицею Львова АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗОЛЬНОГО РУХУ

Наставав “момент істини”  короткий момент, коли один окупант пішов, а інший ще не прийшов. Цю мить націоналісти планували використати для відновлення незалежності України. Війна нацистів і Совєтів була тільки зручною нагодою використати зосередженість могутніх сил на взаємних “розборках”: “ОУН використає війну з СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську державу”.

Хоча проголошення нової державності завжди є більше плодом політичної волі, ніж наслідком юридичних актів, “бандерівці” старанно попрацювали над тим, щоб “по справі” не залишилося підстав заявляти про юридичну нелегітимність Акта.

Адже від старанності в питанні юридичних формальностей залежала вірогідність і легітимність української незалежності. Підготовка до проголошення незалежності почалася ще в лютому 1941 року. Остаточно на Великому Зборі ОУН(б) у квітні 1941 року було вирішено проголосити незалежність України після початку імовірної німецько-радянської війни.

У травні 1941 року в Кракові за активної участі ОУН(б) формується Український національний комітет під керівництвом генерала Всеволода Петріва. Ця організація об’єднала під своїм дахом майже всі українські організації на еміграції. Тоді ж приготували чернетку Акта.

14 червня Комітет видає декларацію, якою уповноважує Ярослава Стецька і його товаришів з “похідної групи” на проголошення Акта. Сам Акт недаремно називався “Актом відновлення” — таким чином наголошувалося на тому, що бандерівці тільки відновлюють незалежну Україну, проголошену 1918 року і остаточно окуповану більшовиками в 1920 році. Вони могли критикувати попереднє покоління за “м’якотілість” і “опортунізм”, але чітко розуміли — держава, як інституція вища за партійні і поколіннєві спори.

 
Солдати “Нахтігалю” у Львові АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

Союзників у боротьбі прийнято шукати за спільною метою та цінностями. ОУН(б) довелося їх шукати за принципом “що залишилося”. Великобританія більше переймалася своїми колоніями, ніж європейськими справами. Франція увесь міжвоєнний період будувала “бар’єр проти комунізму”, де центральна роль відводилася Польщі. Італійського диктатора більше цікавив балканський регіон, решта ж країн або переймалися виключно власними справами, або ж були замало впливовими.

Винятком була Німеччина. Після приходу до влади нацистів ця країна остаточно націлилася на зміну європейського балансу сил і міжнародного порядку. Це означало війну — раніше чи пізніше.

Війна давала Україні шанс на зміну власної незавидної ситуації поділеної та окупованої території — тож політичний прагматизм диктував діяти за принципом: “Ворог мого ворога — мій друг”. У версії керівництва ОУН (б) це звучало так: “Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо, як природніх союзників”.

Навряд чи націоналісти були настільки наївними, щоб не розуміти дійсних цілей нацистів. Перед ними були долі окупованих європейських держав, тож виникало питання — якщо нацисти так поводилися з незалежними до 1939 року країнами, що ж буде з бездержавним народом?

До того ж, вони самі мали за спиною приклад Карпатської України, яка стала жертвою угорських військ з санкції Гітлера. А один з лідерів ОУН(б), Микола Лебедь, після успішного замаху на польського міністра внутрішніх справ Перацького був виданий польській поліції саме з території Німеччини.

 
Керівник усієї підпільної мережі ОУН(б) в Україні — крайовий провідник Іван Климів-“Євген Легенда”

Логічно, ОУН (б) зовсім не поспішала повідомляти нацистам про свої плани, особливо ту їх частину, яка передбачала проголошення незалежності і побудову власної державності. Але про наслідки імовірної окупаційної політики бандерівці німців попередили — 23 червня 1941 року в Рейхсканцелярію Володимир Стахів, голова Українського національного комітету передав меморандум, де чітко значилося: “Неправильно заведена політика може призвести до небажаних наслідків для стосунків обох народів”.

Єдиним принципом, від якого відштовхувалися бандерівці у своїх намірах, було ставлення нацистської Німеччини до ідеї незалежної України. У меморандумі ясно читалися вимоги гарантій політичної незалежності України, рівноправності в економічних відносинах та збереження за Україною права на власну армію.

Група, очолювана Стецьком і мала зреалізувати все згадане в меморандумі. Їм пощастило — один з тих, кого вони зустріли під час першої зупинки на площі св. Юра, був провідник ОУН(б) у Львові.

Ярослав Стецько негайно розпорядився — організувати скликання Національних зборів на вечір того ж дня, сформувати Міське управління Львова як тимчасову адміністрацію міста та негайно зайняти радіостанцію. Дальший маршрут проліг до приміщення колишнього банку “Дністер” — зараз це будинок по вул. Руській, 10.

Треба було зайнятися нагальними практичними речами. Усю першу половину дня зайняли розшуки у Львові представників довоєнного українського політичного істеблішменту і переговори з ними.

У першій половині дня зв’язкові Тарас Онишкевич, Микола Гошовський та Володимир Лобай сконтактували новоприбулих із мережею підпілля на місцях і з самим провідником ОУН (б) в Україні Іваном Климівим‑”Євгеном Легендою”.

 
Керівник міського комісаріату Української народної міліції Львова Євген Врецьона

Члени ОУН(б) Іван Равлик та Євген Врецьона зайнялися організацією міліції — після відступу радянської влади підтримувати спокій у місті було нікому. Ярослав Старух разом з Львом Ребетом відновили роботу львівської радіостанції, яка стала радіостанцією ім. Євгена Коновальця.

У місті також перебував батальйон “Нахтігаль”, який складався майже поголовно з членів ОУН, але його відразу після прибуття розпустили у тижневу відпустку.

Сам командир “Нахтігалю” з українського боку, обдарований військовик Роман Шухевич, не зміг підключитися до зусиль своїх товаришів — серед мертвих тіл, які виявили на подвір’ї тюрми на вул. Лонцького, було тіло його брата, Юрія…

Ярослав Стецько подався просити аудієнції у митрополита Греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Попри не найкраще самопочуття, Митрополит прийняв несподіваного візитера. Перш за все Ярослав Стецько розповів Митрополитові про ситуацію та наміри ОУН(б) та попросив про благословення для задуманого проголошення. Свою відповідь Митрополит завершив словами: “Честь України вимагає зробити те, що ви задумали сьогодні. Робіть в ім’я Боже, я благословляю”.

 
Так могла виглядати сцена впізнання Романом Шухевичем тіла свого брата. Невідомий німецький вояк стоїть поруч із тілами розстріляних в’язнів на подвір’ї тюрми НКВД на вул. Лонцького (нині — Бандери)

“Час пік” настав увечері 30 червня. У будинку “Просвіти”, яка розташувалася під одним дахом із банком “Дністер”, на 18.00 зібралися попередньо запрошені представники політичних середовищ Львова. Навіть при тому, що значну частину з них за попередні два роки було вивезено, ув’язнено, вбито, загальна кількість зібраних сягала сотні.

Перед самими зборами виникла дискусія — чи варто проголошувати відновлення держави саме зараз? Може, краще все ж у Києві? Чи бодай при наявності мінімально дієздатного державного та військового апарату? Ярослав Стецько, Василь Кук та представник Митрополита о. Йосиф Сліпий наполягли на негайному проголошенню незалежності.

Після цього Ярослав Стецько відкрив збори. Промови виголошували по черзі о. Йосип Сліпий, о. Іван Гриньох, капелан “Нахтігалю”, Василь Кук. Останній зачитав наказ Степана Бандери про призначення Ярослава Стецька головою уряду — Українського державного правління.

 
Площа Ринок у Львові. Містяни збираються перед тим, як Ярослав Стецько зачитає Акт відновлення Української держави АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

 

Збори уже наближалися до кінця, коли у залі з’явилися двоє німецьких офіцерів: Ганс Кох і Ернст цу Айкерн. Обидва несподіваних гостей — вони довідалися про плани “бандерівців” чисто випадково — відмовилися від місця у президії. Кох попросив слова і у своїй промові гостро розкритикував зібрання і застеріг присутніх від будь-яких політичних рішень, прерогатива яких, за логікою Коха, належала виключно фюрерові.

Місію рятівника ситуації взяв на себе журналіст Іван Вітошинський. Після промови Коха він виступив з промовою про потребу спільної боротьби німців та українців проти більшовизму. Після цього запросив Коха зайняти місце у залі. У відповідь почув коротке “Дякую, ні”. Несподівані гості вийшли з залу.

Події далі йшли заздалегідь наміченим ходом.

Після інтермедії з німецькими представниками Вітошинський передав слово Стецькові. Той вийшов на балкон “Просвіти” і звідти зачитав Акт відновлення Української держави. Натовп львів’ян-українців, які зібралися під будинком, відреагували аплодисментами та співом “Не пора, не пора…”.

 
Оригінальний примірник Акта відновлення Української держави з підписом та правками Ярослава Стецька. У документі видно, як слово “проголошення” викреслено й замінено на відновлення. ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ВИЩИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ

Наступного дня текст Акта почули сотні тисяч громадян новопроголошеної держави. Його зачитав по радіо Юліан Савицький. За кілька днів його заарештують. Він пройде Аушвіц, Маутхаузен та Ебензе — і загине від виснаження на Великдень 1945 року, не доживши кількох годин до визволення концтабору американськими військами.

Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже “Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли” і влада фактично валялася на вулиці.

Її треба було взяти, використавши “зайнятість” великих, симпатію населення, і переваги власної добре організованої підпільної структури.

Після взяття під контроль приміщень місцевих органів влади негайно вивішувався синьо-жовтий стяг, проголошувалася належність даної території до відновленої Української держави… І розпочиналася гарячкова робота — формування власної влади, підтримання порядку, організація життя, формування власної армії…..

Усі решта були в більшому чи меншому здивуванні. Проголошення Акта стало несподіванкою навіть для частини Українського національного комітету — на засіданні Комітету 22 червня розглядали кандидатури на членів майбутнього українського уряду, а вже 30 червня всі постанови виявилися “поставлені на вуха”.

 
Проголошення акту відновлення державності 30 червня 1941 року в Самборі Львівської області

Неприємно здивувалися поляки. Причому верхівка польського підпілля залишалася у невіданні щодо суті того, що відбулося у Львові ще кілька днів — перехід фронту поламав усі лінії і ритми зв’язку.

Один із марш-агентів тоді ще Союзу збройної боротьби, майбутній знаменитий кур’єр Ян Новак‑”Єзьоранський” випадково зустрів у потязі д-ра Володимира Горбового. Той розповів попутникові останні новини — так польська верхівка отримала перші чіткі відомості про успіх конкурентів.

 
Володимир Горбовий, в. о. голови Українського національного комітету в Кракові (до згоди Петріва), генеральний суддя ОУН

Від німців не доходило жодного сигналу. Щось підозрюючи, вони ще 22 червня заборонили Степанові Бандері та фактичному керівникові Українського національного комітету покидати Краків без відома влади. Але промова Коха кілька днів залишалася єдиною реакцією.

Степан Бандера надвечір того ж 22 червня вирушив у напрямку Львова у товаристві Михайла Турчмановича, Теофілії Бзової та свого швагра (брата дружини) Лева Опарівського, який керував автомобілем. Початковий план передбачав перетнути кордон у районі Ярослава. Та після прибуття у місто місцеві підпільники попередили — перехід ненадійний.

Уся група вирушила до Холма. Там стало відомо, що німці розшукують Бандеру і пропонують розмову. Супутники висловили підозру, що йдеться про завуальований арешт. Умовляння не йти сам провідник “збив” аргументом: “…тоді німці скажуть, що хотіли з нами говорити, лише не було з ким, що ми не схотіли, повтікали, поховалися”.

Після зустрічі Бандера “до своїх” не повернувся. Проголошення Акта він зустрів у Кракові. Через п’ять днів його разом з частиною членів президії УНК викликав заступник генерального губернатора Франка Йозеф Бюлер і офіційно заявив про неприйняття Третім Райхом проголошення незалежності України та озвучив вимогу відкликати Акт.

За кілька днів до того, вислухавши звіт про події у Львові, Гітлер заявив: “Товаришу Гіммлер, зробіть порядок з цією бандою!”. Під “бандою” розумілося членів ОУН(б), у першу чергу верхівку Організації.

 
Двоє окупаційних урядовців, які допитували Бандеру в Кракові — Бюлер (посередині) та Кундт (праворуч), травень 1941 року ФЕДЕРАЛЬНИЙ АРХІВ НІМЕЧЧИНИ

Для ОУН не було секретом існування у середовищі нацистського керівництва двох різних поглядів на подальшу політику щодо України. З одного боку, прихильники жорсткої лінії наполягали на позбавленні України будь-якої самостійності і нещадному викачуванні з неї ресурсів, з іншого — міністр окупованих східних територій Альфред Розенберг просував “м’яку лінію”, суть якої була у формуванні позірно самостійного українського уряду та фактично формування маріонеткової держави рід протекторатом Третього Райху.

У ситуації неясного майбутнього тактика “доконаного факту”, яку застосували “бандерівці”, давала шанси змусити “союзника-противника” продемонструвати своє справжнє обличчя.

Після такого розпорядження шансів уникнути арешту майже не було. Бандеру заарештували зразу ж після відмови скасувати акт. Його перевозять у Берлін, і вже 7 липня помічник державного секретаря і заступник Бюлера обер-фюрер СА Ернст Кундт проводить перший допит. Звинувачення — “зрада фюрера”. Повторюється вимога — скасувати Акт відновлення державності. Бандера знову відмовляється.

 
Повідомлення про відновлення незалежності України 30 червня 1941 року у Львові та вітальний лист митрополита Андрея Шептицького з цього приводу в газеті “Самостійна Україна” (м. Станиславів — Івано-Франківськ) LIBRARIA

Так гра у співробітництво, а точніше сказати, “хто кого використає”, остаточно закінчилася, не протривавши й півроку, якщо рахувати від формування батальйонів “Нахтігаль” та “Роланд”.

9 липня заарештовують Ярослава Стецька. Також на початку липня заарештовано “націоналістичну” частину Українського державного правління. Згодом Бандеру і його товаришів відправлять у концтабір Заксенхаузен, де вони проведуть найближчі три роки — до осені 1944 року.

Це не буде фіналом. 15 вересня відбудуться масові арешти націоналістів по всій території, контрольованій нацистами. Рахунок заарештованих піде на десятки. Декого, як наприклад, Миколу Климишина, керівника Північної похідної групи, заарештують ще до “великих арештів”. Усі заарештовані пройдуть через німецькі тюрми та концтабори — серед них найстрашніший і найбільший Аушвіц.

Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах

Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах

Иван Хрешко. Фото:
Ідентифікаційне фото підлітка з України Івана Хрешка. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау
Видання “ГОРДОН”, Центр досліджень визвольного руху і Український інститут національної пам’яті продовжують серію спецпроєктів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яка працювала в травні – серпні 2018 року біля Головного поштамту в Києві. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях ішлося про історію створення концентраційних таборів, було подано відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священників, які опинилися за колючим дротом, про випробування, які випали на долю українських націоналістів, військовополонених, про переслідування євреїв. У цій частині циклу – розповідь про долі дітей, які потрапили в концтабори.

Джерело – “ГОРДОН” 

Автор – Олеся Ісаюк

Автори проєкту

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бирчак, керівник наукових програм Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Команда

Зоя Бойченко, Володимир В’ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори

Український інститут національної пам’яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”.

Діти в концтаборах були однією з найбільш уразливих груп ув’язнених. Недостатньо сильні для важкої фізичної роботи, не мали навичок, які дали б можливість здобути вигідне місце в табірній ієрархії, набагато піддатливіші до стресів, ніж дорослі, а отже, і під більшим ризиком. У немовлят узагалі не було шансів на виживання – їх відправляли в газові камери разом із матерями. Серед ув’язнених гуляли моторошні навіть за табірними мірками розповіді, що немовлят живцем спалювали в печах.

Не мали шансів пережити ув’язнення єврейські та ромські діти. Деколи власні батьки відмовлялися від них, вдаючи, що не знайомі. Так вони сподівалися зберегти життя дитині. Але навіть цей спосіб не рятував: трагедія полягала в тому, що в концтаборі без допомоги дорослого діти в принципі не могли вижити.

Хворим або скаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій

_______________________________________________________________

Під час ліквідації концтабору Аушвіц 7 тис. дітей різних національностей залишили в бараку разом із найслабшими ув’язненими. Там їх і знайшли радянські солдати. Дорослі в’язні та конвоїри пішли ще 18–20 січня 1945 року, а радянські танки протаранили ворота концтабору за сім днів – 27 січня. Багато хто не дожив до волі кількох днів, а то й годин.Серед тих, хто пережив жахи ув’язнення, була Лариса Конашевич. Її привезли в Аушвіц у 1943 році з Горлівки. Дівчинку разом із тіткою схопили на вулиці під час облави на потенційних остарбайтерів. Незрозуміло, чому потяг із жертвами полювання на людей потрапив не до Німеччини, а в Аушвіц. Під час так званої селекції тітку і племінницю розділили – молоду жінку призначили в табірний бордель. Коли її вели, дитина з такою силою вчепилася в єдину рідну людину, що її ледве відірвали. Дівчинці вивихнули суглоби плеча. Від болю вона знепритомніла.

Хворим або покаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій. Ларису кинули на купу мертвих тіл. Окрема група ув’язнених, так звана рольвагенкомандо, пізніше забирала тіла і відвозила до воріт забороненої зони, де зондеркомандо займалася виключно знищенням ув’язнених. Дорогою до “брами смерті” дівчинка прокинулася. Ув’язнені радянські військовополонені вирішили врятувати її та сховали серед купи одягу, а пізніше потайки перенесли до чоловічого барака, де жили самі.

Три товариші – Роман, Григорій і Яків – спільними зусиллями ховали й годували дитину. Серед ув’язнених знайшовся лікар – німець за походженням, який вправив бранці з України суглоби. Щоб вижити, Ларисі довелося навчитися довго лежати нерухомо і не кричати, хай що б відбувалося.

“Страшно було лежати серед хворих і тих, хто вмирав… Багато разів відчувала холодне тіло і трупний запах. Щури, жирні й нахабні, господарювали на балках, виїдали в померлих губи, носи, щоки. Мене навчили не кричати. Досі боюся померлих, а від вигляду щурів впадаю в стан шоку”

_______________________________________________________________

Ларисі пощастило. Вона пережила ув’язнення і після війни випадково знайшла свою матір. Батько дівчинки загинув на фронті. Роман Продіус, який урятував їй життя, одружився з її матір’ю.

Ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження

_____________________________________________________________

Більша частина дітей стала жертвою медичних експериментів. Особливий інтерес нацисти виявляли до близнюків, на яких нібито вивчали тему спадковості та спадкових захворювань. Німецький дослідник Ернст Клеє після війни зібрав свідчення дітей, які пережили експерименти. Більшість із цих оповідань справляє враження добре продуманих знущань.

“Резервуаром” для наукових дослідів у Аушвіці був барак №16, розташований поруч із так званим ревіром – табірною лікарнею. Там зібрали сотні дітей різного віку і походження. Вони слугували донорами крові для поранених солдатів вермахту. Зрозуміло, ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження.

Єдиним просвітом у цьому нескінченному жаху були нічні візити ув’язнених жінок. Вони крадькома пробиралися в барак, ділилися з дітьми збереженими шматками їжі, розповідали казки, наспівували колискові різними мовами.

Серед ув’язнених дітей барака №16 опинилась дворічна Ганна. Її ледь живу знайшли радянські солдати, які звільнили Аушвіц. Того дня дівчинка вперше побачила цукор на долоні одного із солдатів і потім довго думала, що цукор таким і має бути – темним і гірким від махорки. Потім було лікування в Києві та пошук батьків. Зрештою сироті знайшли сім’ю. Киянка Онисія Коваль стала для Ганнусі не тільки донором, але й мамою. Дівчинці ще довго ввижалося холодне мертве обличчя медсестри, яка в Аушвіці відбирала кров у дітей.

Ганна Коваль у лікарні показує свій табірний номер. Фото з особистого архіву Ганни Коваль

Особливо багато в Аушвіці було підлітків-остарбайтерів. Забрані з Центральної чи Східної України разом із дорослими родичами, вони намагалися втекти дорогою або тікали вже з місця роботи. Часто бувало, що єдиним стимулом для втечі ставала туга за матір’ю та родичами. Зазвичай їх виловлювали і висилали в найближчий концтабір. Добре, якщо це був місцевий трудовий табір, але більша частина потрапляла в Аушвіц. А там їх намагалися якнайшвидше позбутися, адже вони не давали жодної користі, були зайвими.

“Доглядач вийшов надвір і покликав дітей… “Роздягайтеся, хлопці, догола, – наказав доглядач, – а я зараз вернуся!” Довга, гостра, як жало гадини, голка плавно пройшла крізь тіло, шукаючи серце. Вправна рука німецького лікаря натиснула толок. Тіло хлопця сіпнулося, як під струмом, на червоні уста вибіг крик і сконав. Доглядач попхав хлопця в кут кімнати і відпустив. М’яко стукнуло об землю тіло… “Наступний!” – сухо сказав лікар.

– Тадзю! – гукнув його Булат. – Не знаєш, чи ще вийдуть ті малі пацани? – Доглядач пильно глянув… і повільно сказав: “Вийдуть, але… димарем. Недавно дістали голку”. “Голкою” на табірному жаргоні називали смертельну ін’єкцію фенолу в серцевий м’яз”.

Із книги Данила Чайковського “Хочу жити!”

Николай Дунда. Фото:
Ідентифікаційне фото загиблого в Аушвіці Миколи Дунди. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау

Імена загиблих в Аушвіці підлітків: Павло Хоменко, Микола Дунда, Наталія Діденко, Микола Гаматиця, Іван Грешко, Петро Ковальчук, Ганна Пономаренко, Василь Троцюк… Усім було від 12 до 15 років. Це лише мізерна частина тих, чиї життя концтабір обірвав на самому початку.

Ті, хто уникнув “голки”, могли вижити тільки за допомогою дорослих ув’язнених.

“Найпоширенішим варіантом такої опіки була неофіційна “посада” так званого піпля при якомусь із табірних “промінентів”, тобто представників ієрархії – блокових, штубових, писарів та іншої подібної публіки. Завданням такого “піпля” було стелити блоковому ліжко, почистити йому обуву (взуття), зварити щось їсти тощо. Розповідали, що блокові і капи часто використовували дітей для заспокоєння своїх статевих збочень”. Фактично такі підлітки поступово перетворювалися на кримінальних злочинців, просто успадковуючи повадки своїх покровителів”.

Із книги Петра Мірчука “У німецьких жорнах смерті”

Політв’язні (бійці підпілля різних країн, військовополонені, ув’язнені за різні “провини” перед “тисячолітнім рейхом”) намагалися займатися підлітками, підгодовували їх, підтримували їхній дух, намагалися врятувати від деморалізувального впливу концтабору.

Надаючи підтримку дітям із Наддніпрянщини та Східної України, ув’язнені в Аушвіці члени ОУН(б) мали подвійну мету – з одного боку, урятувати кого можна (те, що рятували передусім “своїх” за походженням, було звичайним явищем у концтаборі), а з іншого боку, прищепити систему поглядів і цінностей, по суті, виховати собі символічну заміну. Незважаючи на всю ірраціональність такого підходу, це мало сенс із погляду тактики виживання – давало і дорослим націоналістам, і підліткам сенс існування, вартий того, щоб пережити ув’язнення в концтаборі.

Дети. Фото
Ув’язнені діти в Аушвіці. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау

Відкрилася реєстрація на другий семінар «Як домовитися з минулим?» у Вінниці

Відкрилася реєстрація на другий семінар «Як домовитися з минулим?» у Вінниці

Картинки по запросу "як домовитись з минулим"
Центр досліджень визвольного руху спільно з Фондом Конрада Аденауера в Україні запрошує студентів старших курсів, аспірантів, молодих випускників, громадських активістів та інших людей, які цікавляться тематикою роботи з минулим, до участі в освітньому семінарі «Як домовитися з минулим?», який відбудеться у 14–17 липня у Вінниці.

Події ХХ століття, які розгортались на території України, зачепили різні соціальні та етнічні групи, змінили політичну карту країни і її побут, а ще привнесли у життя кількох поколінь — страх, який досі почасти впливає на наш повсякденний вибір.

Як підходити до переосмислення минулого? Як робити національну пам’ять інклюзивною та хто має дбати про це? Яким чином має відбуватись пам’ятання локальних, регіональних історій та загальнонаціонального наративу? Як через різне формується спільне? Чим можуть у цьому допомогти історії з розсекречених архівів КГБ?

Чи потрібне нагадування про трагедію? В чому слабкість політики «амнезії» щодо пам’яті про трагічні події? Що робити з будівлями та просторами, де відбувались масові репресії? Що відбувається з покинутими культовими спорудами?

Програма включає в себе теоретичну та практичну частину. Плануються візити до профільних інституцій та меморіальних місць та місць здійснення репресій, які не є формальними місцями пам’яті. На прикладі міста Вінниці та Вінницької області ми спробуємо зрозуміти, як і кого пам’ятає громада. На практиці побачимо, як іноді місця масових репресій перетворюються у рекреаційні простори.

Дати семінару: 14—17 липня 2019 року

Місце: Вінниця

Вік учасників: 18—35 років

Аплікаційна форма: http://bit.ly/2WxBGMf

Дедлайн подачі заявок: 22 червня 2019 року

Результати відбору: не пізніше 25 червня 2019 року

Організатори покривають проїзд (в одну сторону), харчування та проживання учасників.

Контакти: e-mail: history@cdvr.org.ua, моб.: +38 096 366 29 87 (Анна)

Чорнобильське досьє КҐБ. Суспільні настрої. ЧАЕС у поставарійний період

Чорнобильське досьє КҐБ. Суспільні настрої. ЧАЕС у поставарійний період

Картинки по запросу "чорнобильське досьє кґб. суспільні настрої. чаес у поставарійний період"

Збірник документів про катастрофу на Чорнобильській АЕС «Чорнобильське досьє КҐБ. Суспільні настрої. ЧАЕС у поставарійний період» 

  • Упорядники – О. Бажан, В. Бірчак, Г. Боряк
  • Редакційна колегія: А. Когут та ін.
  • Рік видавництва: 2019
  • Місто видавництва: Київ

У виданні зібрано і оприлюднено документи 1986–1991 рр., що висвітлюють постчорнобильське життя — суспільні настрої, повсякдення, заходи з ліквідації наслідків аварії. Наведено інформування радянськими органами держбезпеки відповідних інстанцій про стан ЧАЕС, вжиті заходи з підвищення безпечної експлуатації об’єкта «Укриття», ситуацію в зоні відчуження. Окрему увагу зосереджено на відтворенні моделі ситуативної поведінки різних груп населення України після оприлюднення інформації про «ядерне лихо» та реакцію світової спільноти на Чорнобильську трагедію.

Книга “Чорнобильське досьє КҐБ” у форматі PDF скачати

Комунізм як злочин

Комунізм як злочин

Картинки по запросу "комунізм"
Сьогодні, 19 травня, себто у третю неділю останнього місяця весни, Україна вшановує пам’ять жертв політичних репресій. Це жалобний день, який найбільшою мірою пов’язуємо із діями комуністичної влади, що панувала в Україні понад сім десятиріч. Тоталітарний комуністичний режим призвів до мільйонних жертв серед українців. Злочини проти людяності, геноцид, воєнні злочини й агресія визнані міжнародним законодавством найстрашнішими. Все це 70 років практикувала радянська влада на території України, чому є документальні підтвердження.

Джерело – Збруч

Автор – Сергій Рябенко, юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті

Нацизм чи комунізм: яке жахіття страшніше?

По завершенні Другої світової війни на лаві підсудних у Нюрнберзі опинилися колишні високопосадовці Третього Райху. Їх звинувачували у скоєнні цілої низки злочинів – підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни, злочини проти людяності, а також порушення встановлених законів та звичаїв ведення війни. Нюрнберзький процес став лише першим із цілої низки. Завдяки їм, а також численним науковим дослідженням, у світі добре відомо про злочини нацизму.

В Україні 2015 року спеціальним законом нацистський режим було визнано злочинним та засуджено. Одночасно було засуджено й інший, не менш страшний, тоталітарний режим – комуністичний. Для цього є ряд причин, але найважливіша – злочини та політика державного терору проти українського та інших народів колишнього СРСР. Лише перелік комуністичних злочинів зайняв би не один десяток сторінок і точно зрівнявся б із переліком злочинів нацизму, а може, навіть і перевершив би його. Тому в багатьох країнах Східної Європи та навіть на рівні європейських інституцій між обома режимами вже давно ставлять знак рівності.

Є, однак, важлива деталь. Якщо за злочини нацизму принаймні частина колишніх гітлерівських посадовців були засуджені, то радянські керівники за злочини комуністичного режиму практично не були покарані. Міжнародного суду над комуністичними злочинцями так і не відбулося.

Комуністичні злочини за міжнародною юрисдикцією

Комуністичний режим проіснував значно довше від нацистського – понад 70 років. Увесь цей час пропаганда приховувала злочини проти власних громадян. Частково комуністам вдалося досягти своєї мети – зараз у світі про радянські злочини відомо значно менше, ніж про нацистські.

Однак є докази, які переконливо свідчать – радянський режим спричинив на території України найбільш серйозні та тяжкі трагедії.

Серед усіх злочинів комуністичного режиму є й такі, що у міжнародно-правових актах визнані «найбільш серйозними злочинами, які викликають стурбованість усього світового співтовариства». Це агресія, геноцид, воєнні злочини та злочини проти людяності. Саме тому більшість із них не має строку давності. Відтак, тепер усі вони підпадають під юрисдикцію не лише національних, а й міжнародних судових установ, таких як Міжнародний кримінальний суд.

Агресія Радянської Росії проти України: сто років традиції

Визначення «агресії» або «агресивної війни» містяться у багатьох актах міжнародного права. Ще в 1924 році ухвалений Лігою Націй Протокол про мирне врегулювання міжнародних суперечок встановив: «Кожна держава, яка вдається до війни у порушення зобов’язань, передбачених Статутом чи цим протоколом, є агресором». Цей протокол визначив агресивну війну як міжнародний злочин.

Конвенція про визначення агресії 1933 року закріпила перелік діянь, за вчинення яких державу визнають агресором. Це оголошення війни іншій державі, вторгнення збройних сил або напад своїми сухопутними, морськими чи повітряними суднами на територію, судна чи повітряні судна іншої держави, морська блокада узбережжя чи портів, а також «підтримка, надана озброєним бандам, які, будучи утвореними на її території, вторгнуться на територію іншої держави, або відмова, не зважаючи на вимогу держави, що стала жертвою вторгнення, вжити на своїй території усі залежні від неї заходи для позбавлення таких банд будь-якої підтримки чи покровительства».

Статут вже згаданого Нюрнберзького трибуналу визначив, що є злочином «планування, підготовка, розв’язування або ведення агресивної війни». І, нарешті, остаточну крапку поставила Генеральна Асамблея ООН у резолюції «Визначення агресії» №3314, згідно з якою «агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави», і при цьому першим свідченням акту агресії є сам факт застосування державою збройної сили проти іншої держави.

Українська держава, 1918 рік

Після розпаду Російської імперії у 1917 році на території України була утворена Українська Народна Республіка, яка 22 січня 1918 року проголосила незалежність. УНР мала всі ознаки незалежної держави – власну територію, уряд та інші державні установи, правову, фінансову та податкову системи, збройні сили, символіку, а також дипломатичні місії за кордоном. Та, що найважливіше – міжнародне визнання. Незалежність УНР визнали Німеччина, Австрія, Угорщина, Болгарія, Туреччина, Польща, Румунія, Фінляндія, країни Балтії та ціла низка інших.

Після поразки Німеччини та її союзників у Першій світовій війні більшовицький уряд у Москві в листопаді 1918 року видав директиву про підготовку наступу Червоної армії проти німецьких, австрійських та українських військ на території України. У цей же час у Росії було утворено маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

30 листопада на території Радянської Росії у районі Курська було утворено «Українську червону армію», до складу якої ввійшли загони так званого «Червоного козацтва», а також регулярні частини російської прикордонної охорони Брянського, Курського та кількох інших районів. Формально декрет про її утворення видав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Однак фактично рішення про це ухвалювали у Москві, а сама «Українська червона армія» створювалася за участі відкомандированих російських військових кадрів і підпорядковувалася Революційній військовій раді на чолі з Левом Троцьким.

12 грудня без оголошення війни «Українська червона армія» з території Росії вторглася в Україну й зайняла Новгород-Сіверський, Шостку та ще цілу низку населених пунктів. 21 грудня розпочався наступ на Харків.

Протестуючи проти агресії, міністр закордонних справ УНР Чехівський надіслав до Раднаркому кілька нот, запитуючи, на якій підставі відбувається наступ більшовиків на Україну. Але Москва своєї відповідальності не визнала. Нарком закордонних справ Чічерін повідомив, що начебто «ніяких військ РСФРР в Україні немає. Військові дії на українській території на даний час відбуваються між військами Директорії та військами Українського радянського уряду, який є повністю незалежним». Майже через сто років сучасні російські керівники подібним чином намагатимуться заперечувати присутність своїх військ на сході України.

Георгій Чичерін, народний комісар закордонних справ Радянської Росії. Саме його фразу про те, що ніяких російських військ на території України начебто «немає», менш ніж через сто років під час нової «гібридної» агресії проти України повторюватиме сучасний російський керманич.

До кінця січня 1919 року більшовицькі війська окупували майже всю територію Лівобережної України. На початку лютого вони зайняли Київ, тодішню столицю УНР. І вже до літа більша частина Центральної України була окупована Червоною армією. Після кількох невдалих спроб переломити хід війни залишки армії УНР відступили за Збруч та були інтерновані. А навесні 1921 року в Ризі уряди Радянської Росії та Польщі за участі маріонеткового «Українського радянського уряду» уклали мирний договір, за яким територію України було поділено і Східна Україна де-факто опинилася під радянською окупацією.

Директорія УНР. Андрій Макаренко, Федір Швець та Симон Петлюра. Друга половина 1919 року. Українські керівники не повірили у російські вигадки про «іхтамнєт».

Усе це з точки зору міжнародного права було нічим іншим, як злочином агресії, здійсненим керівництвом Радянської Росії проти України. І хоча комуністична пропаганда усіляко намагалася заперечувати його, у деяких країнах західного світу навіть за часів СРСР наважувалися називати речі своїми іменами. Так, ще у 1959 році Конгрес Сполучених Штатів ухвалив спеціальний закон, яким констатував, що «імперіалістична політика Радянської Росії призвела, шляхом прямої та непрямої агресії, до втрати національної незалежності Польщі, Угорщини, Литви, України».

Вбивство голодом – геноцид комуністичного режиму проти українців

Визначення «геноциду» міститься у статті ІІ Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, а також у статті 6 Римського статуту міжнародного кримінального суду. Відповідно до них, «геноцидом є дії, вчинені з метою знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку шляхом, зокрема, убивства членів такої групи, а також умисного створення таких життєвих умов, які призводять  до повного або часткового фізичного її знищення».

Радянський «вождь» Йосип Сталін. Саме його та шістьох інших вищих керівників СРСР визнано судом відповідальними за організацію злочину Голодомору 1932–1933 років – геноциду українського народу.

Після повалення УНР та остаточної окупації всієї Східної України комуністичний режим наприкінці 1920-х років почав втілювати на її території жорстоку репресивну політику, яка мала не допустити відновлення незалежної Української держави. Одним з елементів такої політики стала насильницька колективізація, внаслідок якої переважну більшість українських селян загнали до колгоспів. Після її завершення колгосп мав розраховуватися вирощеною продукцією із державою за спущеним «згори» планом, і лише потім розподіляти залишки між працівниками за так звані трудодні. Втім, затверджені радянським керівництвом у Москві плани хлібозаготівель були нереальними, і переважна більшість господарств не мала змоги їх виконати. Це створило великий дефіцит зерна на селі. Однак замість того, аби зменшити квоти, радянське керівництво навпаки ще збільшило їх.

Для виконання цих нових завищених планів хлібозаготівель у селян конфісковували не лише зерно, а й насіннєві фонди та взагалі будь-які харчі. Спеціальна постанова ЦВК та Раднаркому СРСР у серпні 1932 року, відома як «Закон про п’ять колосків», запроваджувала кримінальну відповідальність навіть за дрібну крадіжку колгоспного майна. За це засуджували до розстрілу або, за «пом’якшуючих» обставин, до ув’язнення на понад 10 років без права амністії. Спеціально створені «трійки» ОГПУ розглядали та виносили смертні вироки в так званих «хлібних» справах у прискореному порядку. У січні 1933 року за спеціальною партійною та урядовою директивою розпочалася блокада голодуючих районів України та Кубані. Загородзагони чекістів та червоноармійців контролювали дороги та залізничні станції, аби перешкоджати селянам тікати в інші райони та міста.

 

Села та колгоспи, які не могли виконати завищені плани хлібозаготівель, заносили на так звані «чорні дошки». Це означало їх блокаду військовими підрозділами, вилучення всіх продуктів харчування та заборону торгівлі. А для населення, якому заборонялося виїжджати за межі села, – повільну смерть від голоду. (Газета «Під прапором Леніна», 1 січня 1933 року, № 150).

Все це в 1932–1933 роках призвело до масового голоду та смерті мільйонів українських селян на території України та Кубані. Однак комуністичний режим усіляко намагався приховати будь-яку інформацію про Голодомор не тільки всередині країни, а й у світі. Коли ж інформація про Голодомор просочилася у західний світ й інші країни запропонували допомогу, радянський уряд відмовився її приймати, стверджуючи, що ніякого голоду в Україні немає. Насправді ж протягом 1932–1933 років голодною смертю вмерли понад 4,5 мільйони українських селян.

Справжні мотиви радянських керівників добре прослідковуються у листі Сталіна до керівника осередку комуністичної партії в Україні Кагановича. У серпні 1932 року він писав: «Найважливіше зараз Україна. Справи на Україні йдуть вкрай погано… Якщо не візьмемося зараз за виправлення ситуації на Україні, Україну можемо втратити». Намір знищити українських селян голодом демонструють і слова другого секретаря ЦК КП(б)У Хатаєвича, який у 1933 році охарактеризував ситуацію так: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут хазяїн. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система буде існувати завжди. Ми виграли війну».

Таким чином, у 1932–1933 роках комуністичний режим на території України навмисно створив життєві умови, розраховані на знищення значної частини українських селян – частини української національної групи. Тому, відповідно до міжнародного права, такі дії становлять склад злочину геноциду.

Другий секретар Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України Мендель Хатаєвич.

У 2006 році Верховна Рада прийняла закон, який визнав Голодомор 1932–1933 років актом «геноциду українського народу». Пізніше, у 2008–2009 роках, Служба безпеки та Генеральна прокуратура розслідували кримінальну справу за фактом вчинення злочину геноциду в Україні у 1932–1933 роках. На початку 2010-го справу було передано до Апеляційного суду міста Києва, який постановою від 13 січня кваліфікував Голодомор 1932–1933 років як акт геноциду, організований групою найвищих радянських державних та партійних керівників – Сталіним, Молотовим, Кагановичем, Постишевим, Косіором, Чубарем та Хатаєвичем. У мотивувальній частині постанови зазначалося, що «Голодомор вказаними особами було сплановано і здійснено як один з етапів спецоперації проти частини української національної групи як такої».

На сьогодні Голодомор 1932–1933 років визнаний актом геноциду у 15 країнах світу.

Радянські злочини проти людяності: депортації, тортури, каральна психіатрія

За статтею 7 Римського статуту злочини проти людяності об’єднують депортацію чи примусове переміщення населення, катування, а також інші аналогічні нелюдські діяння, які умисно заподіюють сильних страждань, тілесних ушкоджень чи шкоди психічному або фізичному здоров’ю, які свідомо вчиняють у рамках систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб.

Злочини проти людяності складають, мабуть, найбільшу групу найтяжчих злочинів, які вчиняв комуністичний режим на території України. Тому тут згадаємо лише найбільш відомі та найкраще задокументовані з них.

У 1930–1950-х роках одним із найжахливіших радянських злочинів була примусова депортація осіб за національною ознакою – поляків, німців, кримських татар та навіть українців.

Перші депортації польської меншини розпочалися в 1936 році, коли уряд УРСР ухвалив рішення про їх примусове виселення з території України до Казахстану як «політично неблагонадійних». Тоді з території Житомирщини та Поділля були депортовані понад 36 тисяч поляків. Після приєднання Західної України до СРСР за рішенням радянського уряду на початку 1940 року з цієї території примусово виселені понад 90 тисяч осіб, здебільшого поляків або членів їхніх родин. Третя стадія депортації відбулася незадовго до німецько-радянської війни, у травні 1941 року. Її жертвами стали від 160 до 180 тисяч осіб.

Депортації німців у СРСР тривали здебільшого у період Другої світової війни. Однак перше таке виселення відбулося кількома роками раніше, у тому ж таки 1936-му. Рішенням радянського керівництва німців депортували з прикордонних районів Житомирщини та Поділля. У наступні два роки НКВД розпочав проти німців політичні репресії, і багато з них так само були виселені до Казахстану. Лише з Донецької області виселили понад 69 тисяч. Найбільша хвиля депортації німців припала на початок німецько-радянської війни у 1941 році. У цей час з території однієї Луганщини до Казахстану було депортовано понад 5,5 тисяч німців.

Одна з наймасованіших та найжахливіших депортацій на території сучасної України відбулася у травні 1944 року. Тоді за наказом Державного комітету оборони СРСР війська НКВД провели примусове виселення кримських татар, караїмів та кримчаків з Криму до Середньої Азії. Були депортовані понад 180 тисяч осіб, і за різними оцінками від 15 до 46% кримських татар загинули під час депортації та в місцях висилки від голоду та хвороб.

Депортацій зазнали також і українці. Протягом лише одного дня 21 жовтня 1947 року за рішенням уряду СРСР у рамках операції «Запад» з території Західної України примусово вивезені до Середньої Азії та на північ Росії понад 76 тисяч осіб, яких режим вважав учасниками ОУН або членами їхніх родин.

Операція «Запад». Лише одного дня – 21 жовтня 1947 року – за рішенням радянського уряду з території Західної України було примусово депортовано понад 76 тисяч осіб, яких комуністичний режим вважав членами ОУН або членами їхніх родин. (Інфографіка Українського інституту національної пам’яті – для детального перегляду клацніть на зображення).

 

Ще однією великою групою злочинів проти людяності визначають використання комуністичним режимом психіатрії у політичних цілях. Протягом майже усього періоду свого існування радянська влада використовувала її як засіб приборкування дисидентського руху та учасників ненасильницького опору. Перший випадок політичного використання психіатрії задокументований ще у 1921 році, коли за наказом керівника Всеросійської надзвичайної комісії Фелікса Дзержинського членкиню партії лівих есерів Марію Спірідонову було примусово поміщено до психіатричної лікарні.

У повоєнний період психіатрію дедалі активніше використовували в політичних цілях. У 1967 році Міністерство охорони здоров’я та КГБ ухвалили спеціальну інструкцію, яка мала регламентувати відповідні процедури. На території України почали розбудовувати мережу спеціалізованих психіатричних лікарень. Найбільш сумної слави зажила лікарня, розташована у місті Дніпрі (колишньому Дніпропетровську). Її створили у 1968 році, і до останніх днів існування СРСР використовували для політичного переслідування ворогів режиму. Жертвами радянської «каральної психіатрії» стали українські дисиденти Петро Григоренко, Леонід Плющ, Анатолій Лупиніс та багато інших.

Картинки по запросу "валер'ян підмогильний"
Український письменник Валер’ян Підмогильний, звинувачений чекістами у створенні «контрреволюційної організації». Розстріляний у 1937 році в урочищі Сандармох у Карелії з нагоди двадцятої річниці Жовтневого перевороту, аби «звільнити» місце для нових в’язнів у таборі. На долішній знимці – сторінка протоколу допиту з кримінальної справи Валер’яна Підмогильного, на якій зберіглася кров репресованого – свідчення застосування тортур.

Одним із, мабуть, найпоширеніших комуністичних злочинів були тортури під час допитів в органах НКВД та КГБ. Дуже часто, аби отримати від арештованих потрібні свідчення або примусити їх підписати зізнання у злочині, якого вони не скоювали, чекісти просто били арештованих. Надзвичайно показовою є історія Абрама Штрейкера, єврейського лікаря з УПА. У травні 1944 року його викрили та заарештували чекісти. Слідство велося з усіма можливими порушеннями – арешт Штрейкера відбувався без належним чином оформленого ордера, а постанови на арешт і затримання навіть не були затверджені прокурором та керівником управління НКГБ. Чекісти встигли провести лише два допити, після останнього з яких Штрейкер у червні 1944 року помер у слідчому ізоляторі. В його кримінальній справі збереглася довідка, згідно з якою ув’язнений начебто помер від серцевої недостатності. Однак більш імовірно, що причиною смерті 60-річного Штрейкера стали знущання чекістів під час допитів.

Через тортури чекістів довелося пройти й українському поету Валер’яну Підмогильному. У 1934 році він був арештований НКВД та звинувачений в участі у «контрреволюційній терористичній організації», яка ставила собі за мету терор проти керівництва компартії. Під час допитів Підмогильний категорично заперечував свою вину. У грудні він навіть звернувся до слідчого із заявою, в якій наголосив, що ні до якої терористичної організації ніколи не належав, ніякої терористичної діяльності не проводив, а всі звинувачення проти себе «рішуче відкидаю як брехливі і наклепницькі».

Лише після застосування чекістами до нього тортур, у січні 1935 року Підмогильний повністю «визнав» свою вину у «злочинах», які він ніколи не скоював. На одному з аркушів його кримінальної справи збереглася пляма крові над власноручним підписом арештованого.

У березні рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР Підмогильний був засуджений до 10 років ув’язнення на Соловках. Але у 1937 році напередодні двадцятої річниці більшовицького Жовтневого перевороту трійка НКВД змінила йому вирок на смертну кару – щоби звільнити місце у таборі для нових в’язнів режиму. Підмогильний разом із іншими представниками української інтелігенції був розстріляний в урочищі Сандармох.

Злочинна війна без правил

Стаття 8 Римського статуту відносить до воєнних злочинів умисне вбивство, катування чи нелюдське поводження, умисне заподіяння сильних страждань чи серйозних тілесних ушкоджень, незаконне, безглузде та широкомасштабне знищення майна, яке не викликано військовою необхідністю, застосування задушливих, отруйних або інших газів, умисне завдання ударів по історичних пам’ятках, розграбування міст та інших населених пунктів, умисне вчинення дій, які спричиняють голод серед цивільного населення, а також заяви про те, що пощади не буде. Ці дії забороняла ще Гаазька конвенція 1907 року про закони та звичаї війни на суходолі.

Перші воєнні злочини комуністичного режиму також були вчинені на території України. Під час штурму в лютому 1918 року Києва командувач російських червоноармійських загонів Михайло Муравйов наказав своїм військам «нещадно знищити в Києві всіх офіцерів та юнкерів, гайдамаків, монархістів і ворогів революції». Коли місто зайняли, у перші дні були вбиті до 5 тисяч осіб. На мешканців наклали «контрибуцію» у 5 мільйонів рублів на утримання радянських військ. Під час штурму місто зазнало масованого артилерійського обстрілу. Як звітував сам Муравйов Леніну: «Я наказав артилерії бити по висотних та багатих палацах, по церквах та попах… Я спалив великий дім Грушевського, і він протягом трьох діб палав яскравим полум’ям». У своїх пізніших спогадах більшовицький командир описує «подвиги» своїх військ у Києві не менш жахливо: «Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я зайняв місто, бив по палацах та церквах… бив, нікому не даючи пощади! 28 січня Дума (Києва) просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами [виділення моє – С. Р.]… Ми могли зупинити гнів помсти, однак ми цього не робили, тому що наше гасло – бути безжальними!»

Підірваний спецгрупою НКВД Дніпрогес. Жертвами велетенської хвилі стали, за різними підрахунками, понад 80 тисяч мирних мешканців Запоріжжя та близько 20 тисяч радянських солдатів, які не встигли евакуюватися. Відголоски хвилі докотилися до розташованих нижче за течією Дніпра міст Марганець та Нікополь.

Не менш жахливі воєнні злочини чинив комуністичний режим на території України і під час Другої світової війни. Ще на початку липня 1941 року після нападу Німеччини на СРСР Сталін у своїй промові проголосив «тактику випаленої землі», закликавши знищувати все цінне, що неможливо вивезти з територій, які опинилися перед загрозою нацистської окупації. Втілюючи наказ радянського керманича, військове командування та НКВД спричинилися до загибелі десятків тисяч цивільних мешканців України. А вивезення та знищення зерна та харчів уже восени та взимку призвели до голоду на окупованих територіях.

Одним із найбільш відомих актів «тактики випаленої землі» став підрив чекістською спецгрупою алюмінієвого комбінату у Запоріжжі у серпні 1941 року, який не мав нічого спільного з військовою потребою – адже німецькі війська зайняли місто лише наприкінці жовтня. Не менш жахливий злочин вчинила інша група НКВД, яка 18 серпня без будь-яких попереджень висадила у повітря греблю Дніпрогесу. Внаслідок вибуху велетенська 20-метрова хвиля змила прибережну міську смугу Запоріжжя, затопила Хортицю та дійшла до розташованих майже за 80 кілометрів нижче за течією міст Марганця та Нікополя. Кількість загиблих достеменно не відома – за різними підрахунками, жертвами підриву Дніпрогесу стали понад 80 тисяч мешканців Запоріжжя та околиць, біженців, а також близько 20 тисяч радянських солдатів, які не встигли відступити з міста.

Радянська тактика «випаленої землі» не оминула й столицю… Підриви будівель у центрі Києва радянськими спецгрупами та спричинена ними масштабна пожежа залишили восени 1941 року без даху над головою багатьох киян. А нацистська окупаційна влада використала диверсію як привід для наступних розстрілів київських євреїв у Бабиному Яру.

Після вступу нацистів до Києва у вересні 1941 року радянські спецслужби підірвали будівлі в історичній частині міста – на Хрещатику. Розпочалася велика пожежа, яка тривала майже два тижні. Загасити її не було змоги через пошкодження водогону радянськими диверсантами. Всього знищили 324 будівлі, тисячі киян залишилися без даху над головою. А в листопаді радянські диверсанти підірвали ще одну історичну пам’ятку – Успенський собор Києво-Печерської лаври.

Спецгрупа НКВД під керівництвом Алексєя Соколова, яка діяла на Тернопільщині та Прикарпатті під виглядом повстанців. На її рахунку – вбивства та побиття керівників сільських рад, викрадення і катування людей. Втім, інші спецгрупи поводилися не краще.

Комуністичний режим чинив воєнні злочини навіть під час вигнання нацистів з України наприкінці Другої світової війни. Починаючи з 1944 року, на території західних областей для боротьби проти УПА та підпілля ОУН створювали так звані спецгрупи НКВД. Часто їхні члени вчиняли воєнні злочини проти цивільних, які навіть не брали участі у конфлікті. Одна з таких груп, чия діяльність доволі добре задокументована, діяла під керівництвом офіцера держбезпеки Алєксєя Соколова на території Тернопільщини та на Прикарпатті. Вдаючи вояків УПА, члени групи заходили до невеличких поселень, вбивали та катували не лише простих жителів, а інколи й голів сільрад чи дрібних радянських чиновників. На рахунку лише цієї групи – вбивство голови сільради у селі Яблунів на Івано-Франківщині, побиття голови сільради села Комарівка на Тернопільщині, викрадення та катування людей. Інші спецгрупи НКВД поводилися не краще.

На жаль, зараз складно встановити, скільки людей стали жертвами таких спецгруп. Адже більшість документів про їхню діяльність були знищені самими чекістами ще у часи СРСР.

Засудити тотлітарний комуністичний режим – обовязок світу перед жертвами

Отже, як бачимо, нацисти були не першими, хто вчиняв вищеперераховані злочини у ХХ столітті. Ще задовго до приходу Гітлера до влади злочини агресії, геноциду, воєнні злочини та злочини проти людяності чинив радянський режим, зокрема й на території України. Однак, на відміну від нацистів, організатори та виконавці комуністичних злочинів здебільшого так ніколи і не були покарані. Найбільш «суворою» санкцією, запровадженою світовою спільнотою, стало виключення СРСР з Ліги Націй у грудні 1939 року за агресію проти Фінляндії.

Для верхівки Третього Райху все закінчилося Нюрнберзьким трибуналом та процесами у країнах світу. І багато організаторів та виконавців Голокосту таки дочекалися своєї лави підсудних. Суд, який відбувся на початку 2010 року в Україні щодо обставин вчинення Голодомору, лише постфактум констатував відповідальність Сталіна та шістьох інших радянських високопосадовців за організацію та вчинення злочину геноциду, оскільки всі вони вже були мертві й не могли бути покарані.

Засудження двох найстрашніших тоталітарних режимів ХХ століття та рішуче відмежування від їхніх методів є моральним зобов’язанням не лише української держави та суспільства, а й усього світового співтовариства. Адже досі ще живі ті, хто був жертвами цих злочинів, і ці люди, як мінімум, заслуговують на співчуття.

Однак не менш важливо не лише пам’ятати про комуністичні злочини, а й розуміти, як і чому вони сталися. А організатори та виконавці цих злочинів, які ще живі, так само, як і нацистські злочинці, мають бути притягнуті до відповідальності та понести покарання. Саме це разом зі знанням історії є однією з найважливіших передумов неповторення таких злочинів у майбутньому.

Великодня гра у хованки

Великодня гра у хованки

Картинки по запросу "великодня гра у хованки"
На це свято радянська влада переслідувала священиків і парафіян, відряджала до церков “сторожів” і влаштовувала “суботники”.

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк

Великдень у СРСР був забороненим протягом усього часу існування радянської держави. Причина проста — не могли в офіційно атеїстичній державі відкрито відзначати церковне свято, та ще й найголовніше у християнстві. Для того, щоб перешкодити українцям святкувати Великдень, влада вигадувала, що тільки могла, — переслідувала священиків і парафіян, відряджала до церков гласних і негласних “сторожів-дружинників”, особливо ретельно перевіряла присутність на роботі працівників у святкові дні, влаштовувала “суботники”.

Народ у боргу також не залишився. Станом на 1960-70-ті роки на Західній Україні (як і в інших регіонах) сформувалася цікава культура повсякденного опору. Вона не мала своїх організаторів і стратегів, вона не потребувала інфраструктури на кшталт підпільної, не потребувала зв’язкових, криївок і паролів. Її суттю було старанне вдавання “лояльного радянського громадянина”, а “всередині”, у власному колі — старанне дотримання власних законів, правил і традицій. Зокрема, й у святкуванні Великодня.

Щоб перешкодити українцям святкувати Великдень, влада вигадувала, що тільки могла 

________________________________________________________________

Усьому цьому сприяло ще й те, що станом на 1960-ті роки радянська система стала більш “гуманною”. Якщо у сталінський період не те що за святкування Великодня, а й за необережне слово, можна було отримати вирок років на десять, то за Хрущова і його наступників справа могла закінчитися максимум звільненням із роботи. Проте, й це залежало від керівництва “на місцях”.

У 1970-ті роки головним було “не попадатися за часто”. Система вже не мала сил “вимітати” геть усіх, та й її очільники добре пам’ятали, що рано чи пізно терор може дістатися й до верхів, — тож задоволялися видимою покорою. Але Великдень так і залишався підпільним святом. Підготовка починалася задовго до самого свята. Прибирали домівки, роздобували серед тотального дефіциту необхідні продукти, готували страви. Це все можна було робити, не привертаючи уваги, — бо що дивного в тому, що дбайлива господиня прибирає помешкання?

Справжнє випробовування починалося, коли справа доходила до посвячення пасок. Тут було дві можливості — або йти до православних церков, які де-не-де діяли, або запрошувати священика додому. Негативні наслідки, наприклад, штрафні санкції на роботі, були гарантовані в обох випадках. Але більшість вибирала другий варіант.

Влада і призначені нею “сторожі” чудово знали про те, що звичним маскуванням у таких випадках була поїздка до родичів, тому на офіційний “відгул” було годі сподіватися. Під підозру потрапляли навіть справжні відвідини сім’ї, тому дорогою треба було остерігатися не лише “сторожів”, але й просто знайомих, — мало що в кого на думці.

Прокидалися у пасхальну неділю зазвичай рано-вранці, ще затемна. Поспішали на перший поїзд чи автобус. Вибирали той, який курсував у протилежному напрямку від церкви чи помешкання родичів, але звідки була можливість пересісти. На місце призначення слід було потрапити не пізніше сьомої ранку. Слухали коротеньке богослужіння, розговлялися свяченим і їхали назад, щоб мандрівка не була поміченою на “суботнику”, який часто в цей день призначали в установах. Простіше було, якщо якось вдавалося уникнути “суботника” або керівництво про нього забувало — тоді головне було не запізнитися на роботу і до школи у понеділок вранці.

Марія Гель, дружина українського правозахисника-дисидента Івана Геля, вміло використовувала звичку керівництва організовувати різноманітні “суботники” саме на великі християнські свята. Вона добровільно зголошувалася чергувати в в неділі, зокрема й на Великдень. Відбувши чергування, їхала до родичів у село святкувати. Розрахунок був такий — чергування у неділю зараховували за два робочі дні, таким чином вона могла назбирати “відгулів” і поїхати на побачення до чоловіка, який тоді перебував в ув’язненні.

У селах святкування інколи ставали масовими і майже відкритими — вочевидь, спрацьовував факт, що всі одне одного чудово знали і донощика могли швидко знайти. Українська мисткиня Марія Савка-Качмар пригадує, що на Великдень вони ходили до старої церкви, розташованої за п’ять кілометрів від її рідного села, де на святкування збирався велелюдний натовп із усіх присілків.

Важливим елементом святкування Великодня були гаївки. Люди співали пісень, основною темою яких було пробудження природи, і водили хороводи у ритмі мелодії. Зазвичай це була суто молодіжна розвага. Але з точки зору “великодньої конспірації” вона мала суттєвий недолік — потребувала простору. Ті, хто хотів у радянський час водити гаївки, були змушені шукати достатньо просторе, але і віддалене від людських очей місце.

У Львові, наприклад, таким місцем були схили Святоюрської гори. Інтелігенція з кола дисидентів мала свою гаївкову локацію на Великдень — помешкання Олени Антонів, лікарки та першої дружини В’ячеслава Чорновола. Це була не тільки розвага, а й спосіб передання традицій: старші вчили молодших слів гаївок і правильно водити хороводи, обмінювалися писанками. Також запрошували греко-католицького священика — звісно ж, підпільно.

У селах святкування інколи ставали масовими і майже відкритими — вочевидь, спрацьовував факт, що всі одне одного чудово знали 

________________________________________________________________

Традиція дитячих та молодіжних гаївок на подвір’ї в Олени Антонів була неоціненною, якщо зважити на те, що саме на дітей чинився найбільший тиск. Їх зумисне саме на Великдень збирали на різні мандрівки чи, як сказали б зараз, толоки. Наприклад, доньці Івана Геля, Оксані, шкільна вчителька наказувала не їсти вдома паски та іншої традиційної їжі. Тому для дітей такі гаївкові зустрічі були дуже важливі — надто, що їх можна було влаштовувати ввечері, коли всі “заходи” вже закінчувалися.

Був й інший бік Великодня — перед святкуванням працівників державних установ, зокрема вчителів шкіл і викладачів вишів, посилали до церков чи “підозрілих” приміщень слідкувати, чи, бува, хтось із їхніх учнів і студентів не прийде на богослужіння. Багато хто з цих “сторожів” і самі потайки ходили на підпільні богослужіння і святили паску. Вихід був один — відсидівши в “засідці” потрібну кількість годин, вони писали звіт “хтось там приходив, але я їх не знаю, ніколи раніше не бачила”.

Не відмовлялися від паски і “партійні”, від яких вимагалося воювати з Великоднем. Наприклад, серед шанувальників паски Марії Гель був кадровик панчішної фабрики, де вона працювала, такий собі Олексій Петрович. Якось жінка, забувшись, привітала кадровика традиційним “Христос Воскрес!”. “Начальство” у відповідь видало: “Пусть живет!”.

У деяких  містах і селах, де функціонували греко-католицькі церкви, хоч і переведені у православний обряд, дотримувалися навіть такої традиції, як охорона Гробу Господнього. Біля Плащаниці від її виносу у Страсну п’ятницю і до самого Великодня стояла почесна варта молодих хлопців. Інколи їх одягали у однострої УПА, але про це, зрештою, довелося забути з очевидних міркувань безпеки.

Святкування продовжувалося і після Великодня — у Обливаний понеділок, коли символічно обливали одне одного, щоб бути здоровими, як вода. І так тривало з року в рік — суспільство відвойовувало свій простір і традиції у влади.

Висловлюю вдячність за допомогу у підготовці тексту колезі Ірині Єзерській, науковій співробітниці Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”. 

УПА — відповідь нескореного народу

УПА — відповідь нескореного народу

Картинки по запросу "Брошура «УПА — відповідь нескореного народу»"

  • Автори текстів: І. Бігун, В. Бірчак, Л. Бондарук, В. Вятрович, О. Ісаюк, О. Іщук, І. Патриляк, Рябенко С.
  • Проект та видавництво: Український інститут національної пам’яті, Центр досліджень визвольного руху
  • Місто видавництва: Київ
  • Рік видавництва: 2019

Брошура «УПА — відповідь нескореного народу» — це розповідь про боротьбу повстанців проти нацистського та комуністичного тоталітарних режимів. Історія, яка однаково завзято оббріхувалася обома її супротивниками під час війни. Історія, яка досі в епіцентрі інформаційного протистояння. Представити вояків УПА як зрадників свого народу та злочинців і нині важливо для тих, хто не бачить Україну вільною та сильною у майбутньому. Адже історія українських повстанців показує, якою рішучою може бути відповідь українців на зазіхання на їхню свободу.

Завантажити – Брошура «УПА — відповідь нескореного народу»

Знайшли новий бідон із документами УПА. Тепер у Турківському районі Львівщини.

Знайшли новий бідон із документами УПА. Тепер у Турківському районі Львівщини.

5 квітня 2019 року до Національного музею “Тюрма на Лонцького” у Львові передали черговий повстанський архів, який, як і попередні знайдені, зберігався у бідоні.

Знахідка походить із лісу біля с. Боберка Турківського району Львівської області. Бідон з документами знайшов місцевий житель Богдан Пасьович, цілеспрямовано шукаючи сліди повстанців, повідомили “Історичній правді” в Національному музеї “Тюрма на Лонцького”.

У бідоні містилися документи, які стосуються діяльності Української повстанської армії та Організації українських націоналістів у регіоні. На жаль, архів дуже сильно пошкоджений. Утім, науковці вважають, що є всі можливості відновлення документів до стану, який уможливить прочитання.

Документи підпілля ОУН на регіональному рівні становлять особливу цінність, оскільки зазвичай є єдиним джерелом для дослідження подій та встановлення деталей біографій учасників визвольної боротьби. Після реставрації документи будуть зберігатися у архіві Центру досліджень визвольного руху, де з ними зможуть працювати науковці, а їх електронні копії будуть доступні на сайті avr.org.ua.

“На сьогоднішній день можемо сказати, що документи стосуються періоду 1945—1950 років. Зокрема, це пропагандивні матеріали, звіти про діяльність повстанців на Турківщині, протоколи допитів Службою Безпеки та інше”, — зазначає директор Музею-меморіалу Руслан Забілий.

Документи передали Забілому в приміщенні районної державної адміністрації у присутності Голови РДА Олександра Лабецького. Це перший за довгий час повстанський архів, знайдений на Турківщині.

Нагадаємо, на Тернопільщині документи підпілля ОУН та УПА знайшли  в старому вулику.

Джерело – Історична правда

Омелян Ковч — священик, патріот та праведник

Омелян Ковч — священик, патріот та праведник

“Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючої синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах”.

Джерело – Історична правда 

Автор – Володимир Бірчак, Володимир В’ятрович

“Був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу”, — в цих словах кардинала Любомира Гузара коротко історія життя Омеляна Ковча, людини, що була гарячим патріотом свого краю, але разом з тим зуміла піднестися над національними упередженнями.

Його батьківщина, Галичина, була краєм, де протягом століть разом жили українці, поляки та євреї. Історія їхнього співіснування має чимало драматичних сторінок та конфліктів між ними. Але для представників усіх трьох націй постать Омеляна Ковча стала символом справжньої Людини.

 Омелян (Еміліан) Ковч

Коли 20 серпня 1884 року в сім’ї греко-католицького священика Григорія Ковча народився син Омелян, усі гадали, що знають його подальшу долю.

Звичайно, малюк стане священиком, як і його батько, дядько та дід. Як і кожен греко-католицький священик Галичини на межі ХІХ і ХХ століть він поєднуватиме духовну службу із активною громадською роботою на селі.

Адже такими були священики в його сімʼї та сотні інших душпастирів Української греко-католицької церкви, які стали ключовими діячами українського національного відродження на теренах Галичини, що на той час входила до Автро-Угорської імперії.

Майже все в цих передбаченнях виявилося правильним.

От тільки крім очікуваної кропіткої роботи на духовній та громадській ниві, на долю хлопчика припало ще багато страждань, яких тоді в кінці ХІХ століття ніхто не міг навіть уявити — дві світових війни, участь у визвольній війні українців, переслідування польською, радянською та нацистською владою, врешті загибель у таборі смерті Майданек.

Григорій Ковч, який, крім Омеляна, виховував у сім’ї ще трьох дітей, попри матеріальні труднощі у родині зробив усе від нього залежне, аби син отримав добру освіту. Після закінчення початкової школи у селі Космач, де містилася парафія батька, Омелян продовжив навчання у гімназії головного міста Галичини — Львова.

Врешті він закінчив здобуття освіти ще далі від дому — у Римі, де з 1905 до 1911 років навчався в колегії св. Сергія та Вакха. Можливість жити та навчатися у Вічному місті йому забезпечила допомога, отримана від тодішнього керівника греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького.

Згодом через багато років очільник церкви вдруге намагатиметься допомогти Омеляну Ковчу, цього разу рятуючи його від смерті, а не від бідності.

Омелян Ковч під час навчання в Римі

Ще до завершення навчання та прийняття духовного сану Омелян Ковч одружився із Марією-Анною Добрянською, теж донькою священика. У щасливій сім’ї виростало шестеро дітей — троє синів й три дочки.

Одну з перших парафій молодий священик отримав далеко від батьківщини в іншому кінці Австро-Угорської імперії, у містечку Козарац (сучасна Боснія і Герциговина). Тут його парафіянами були бідні українські емігранти, тому й сім’я священика жила у важких матеріальних умовах.

Проте вже незабаром бурхливі історичні події змінили тихе життя Омеляна Ковча. У 1914 році почалася Перша світова війна, священик повернувся у свій рідний край, який став однією з арен кривавої війни.

Галичину окупували російські війська, потім її відвойовувала армія Австро-Угорської імперії, потім сюди знову наступали росіяни. Чи не найбільшою трагедією українців того часу було те, що у війні, яка точилася на їх землях, вони боролися один з одним за чужі імперські інтереси.

Такою була ціна, яку вони платили за відсутність власної держави.

Українці засвоїли цей урок. Тому піднялися на боротьбу за незалежність. На завершальному етапі Першої світової війни імперії розвалювалися і на їх руїнах почали з’являтися національні держави поневолених народів.

У листопаді 1918 у Львові проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки. Проте на територію Галичини претендували й представники іншого народу, який до того теж входив до складу Австро-Угорщини — поляки. Тому між українцями і поляками почалася війна.

Серед тих, хто вступив до лав Української галицької армії, яка мала захищати новостворену Західноукраїнську Народну Республіку, був рідний брат Омеляна — Євстахій.

Сам Омелян Ковч як духовна особа не міг брати зброї до рук, проте й не міг проігнорувати патріотичного пориву, тому пішов капеланом до українського війська. З-поміж інших священиків, які виконували свій духовний обов’язок серед вояків УГА, був і батько Омеляна – Григорій Ковч.

 У Галицькій армії капелан Омелян Ковч мав звання поручника

Старенький священик так і помер у війську, захворівши в кінці 1919 року на тиф. Натомість його син продовжував службу до останніх днів боротьби армії, яка після поразки в протистоянні з поляками в Галичині, відступила на схід, де боролася з більшовицькою армією, захищаючи Українську Народну Республіку.

Власне під час війни сторонні вперше побачили надзвичайну віру отця Ковча, яка іноді виливалася в зухвалу сміливість. Його часто бачили разом із вояками на передовій лінії фронту.

“Знаю, — говорив він, — що вояк на лінії фронту почувається найкраще, коли бачить там лікаря й духівника”. І жартома додавав: “Ви ж знаєте, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере”. Ця віра і в майбутньому дозволяла йому виходити із дуже скрутних ситуацій і вселяти впевненість у ближніх.

Разом з іншими вояками УГА він потрапив у полон до більшовиків. Полонених завантажили у вагони і повезли до місця розстрілу. На одній із зупинок потяга вартовий, російський солдат, на превелике диво відпустив священика із словами “Отче, не забувайте молитися за Луку”.

Проте замість волі Омелян Ковч знову потрапив у табір для військовополонених, цього разу польський. Найстрашнішим лихом тут був тиф, який щодня забирав життя у сотень вояків.

Отець Омелян, що до останнього подиху був із вмираючими, не міг не заразитися сам. Але йому вдалося подолати хворобу і після тривалої війни повернутися додому.

У 1922 році він отримав парафію у містечку Перемишляни на Львівщині. Після війни ці терени належали до нової Польщі. Перемишляни, як інші населені пункти такого типу в Галичині, того часу були багатонаціональними — крім українців, тут мешкали поляки, євреї, цигани і навіть кілька німецьких родин.

І незважаючи на недавню війну та непросту історію стосунків між цими націями, населення жило досить мирно, водночас стараючись толерувати і поважати традиції та обряди іншого народу.

Католицький костьол і школа в Перемишлянах. Листівка початку ХХ століття 

Коли у християн було якесь велике релігійне свято, то євреї закривали свої крамниці і оголошували вихідний день, те саме робили і християни при певному іудейському святі.

У Перемишлянах Омелян Ковч працював весь недовгий мирний період між двома світовими війнами.

Звичайно, він не обмежувався роботою в церкві, а брав активну участь у громадському житті міста — був засновником Народного дому (місця проведення національних свят українців), читальні товариства “Просвіта”, метою якого було поширення знань серед українців.

Він також зініціював створення Українського банку, який мав бути інструментом певної фінансової незалежності української громади міста.

Активна громадська діяльність Ковча викликала репресії з боку польської влади, яка намагалася обмежувати розвиток українського національного руху, добачаючи в ньому загрозу цілісності своєї держави.

Обшуки в хаті отця стали недоброю місцевою традицією: лише за 1925—1934 роки. їх було майже сорок, половина з них завершувалась арештом та довшим чи коротшим ув’язненням священика.

У цей час за свідченнями сестри-настоятельки Олени Вітер, а також керівника Крайової екзекутиви ОУН Богдана Кордюка — о. Ковч був членом ОУН та очолював реферантуру пропаганди.

Отець Омелян тримає хлопчика

Незважаючи на репресії, отець Ковч завжди був відкритим для всіх. Він знаходив час для своїх вірних, а також і для представників інших віровизнань — часто за порадою до нього приходили місцеві поляки та євреї.

У вересні 1939 після початку Другої світової війни, з приходом в Галичину радянської влади, ситуація в місті почала швидко мінятися. Поляки, які за минулої влади користувалися привілеями як представники державної нації, стали першими жертвами комуністичних репресій.

Арешти і репресії зачепили в першу чергу всіх тих, хто були державними службовцями, згодом перекинулися на діячів політичних партій та громадських об’єднань.

Отець Омелян був першим, хто кинувся допомагати нужденним. Чи із продуктами, чи із грошима, чи із просто добрим словом він навідувався у сім’ї польських офіцерів, яких відправили у Сибір.

Їхні жінки запитували священика: “Як ти можеш нам допомагати, якщо мій чоловік ще недавно проводив у твоїй оселі обшуки?”. Отець взамін лише посміхався і говорив, що це його обов’язок.

Отець Омелян — крайній справа під час богослужіння

Українці та євреї, які в перші місяці радянської влади відчували певне покращання (комуністична пропаганда говорила про їх “визволення з під польського гніту”), незабаром теж стали об’єктом репресій НКВД.

Услід за ешелонами, якими на схід вивозили поляків, потяглися вагони, набиті українцями та євреями. Український національний руху оголошений “буржуазно-націоналістичним” та ворожим новій владі, його активістів заарештовували та засуджували до тюремних ув’язнень чи навіть розстрілів.

Омелян Ковч уникнув репресій у цей страшний час. Він продовжував свою духовну службу, більш того не боявся навіть організовувати масові церковні заходи за участю вірян, попри підкреслену антирелігійність влади.

Темпи репресій нової влади в 1941 році постійно наростали, тюрми приєднаної до СРСР Західної України були переповнені в’язнями, здебільшого політичними, тими кого влада називала “ворогами народу”.

Серед них найбільше було молодих хлопців і дівчат, активістів Організації українських націоналістів, які розгорнули підпільну антирадянську боротьбу.

Отель Омелян у другому ряду крайній зліва

22 червня 1941 року наступом німецьких військ на територію СРСР почався новий етап Другої світової війни. Радянська влада виявилася не готова до такого швидкого розвитку подій і не здатна була організувати ефективну оборону. Німці з кожною годиною просувалися дальше на схід.

Тим часом радянська політична поліція — НКВД була зайнята подальшими арештами усіх “політично неблагонадійних”. Цього дня серед них мав бути й отець Омелян Ковч. Місцеві жителі (за деякими свідченнями це були євреї) заховали священика, і він таким чином уникнув не лише арешту, але й, напевно, розстрілу.

Радянська влада залишила після себе кривавий слід по всій Західній Україні — після відступу в тюрмах виявлено тисячі вбитих в’язнів. Їх розстрілювали без суду тому, що не було часу для розгляду справ, не було засобів для евакуації ув’язнених. Серед вбитих виявили чимало священиків.

Тим часом, Омелян Ковч пережив п’яту в своєму житті зміну влади на рідних теренах. Нацисти не збиралися відновлювати на цих землях ані польської держави, ані української. Вони мали бути лише колонією Третього рейху, а їх населення рабами прийшлих господарів.

Німецька влада із зневагою ставилася до українців та поляків, позбавляла їх багатьох прав. Проте найгіршим було її ставлення до єврейського населення, вбивства якого почалися з перших днів становлення нової влади.

Налякані постійними репресіями люди часто намагалися не помічати лиха, яке чинили з іншими, кожному вистачало його проблем, кожен лишався на самоті зі своїм болем та страхом.

На цей страх також накладалися різні національні упередженості, пам’ять про минулі негаразди та конфлікти, які дозволяли відгородитися від чужих страждань і не помічати знищення представників іншої національності.

Омелян Ковч сидить крайній зліва 

Але Омелян Ковч навіть у такий важкий час не переступав через свої моральні цінності, чого б це йому не коштувало. І знову, як колись, його віра, впевненість у своїй правоті часом робили чудеса.

У вересні 1941 група німецьких есесівців закрила синагогу міста Перемишляни, наповнену людьми, які прийшли молитися. У середину хтось із них кинув запальні бомби. Почалася пожежа, люди, що молилися, кинулися до дверей і зрозуміли, що потрапили в смертельну пастку.

“Римо-католицький ксьондз і група людей із Перемишлян прибігли до о. Ковча із проханням, щоб допоміг врятувати синагогу, — розповідає про цей випадок колишній мешканець Перемишлян Леопольд Кляйман-Козловський. — Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючої синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах, який в той час перебував в Перемишлянах”.

Омелян Ковч був здатний не лише на разовий геройський вчинок, але й на тривалу ризиковану працю. Коли у Перемишлянах утворилось гетто, то отець неодноразово на свій власний страх і ризик пробирався туди, щоб допомогти євреям. Він приносив із собою їжу, медикаменти, чисту білизну та ін., щоб хоч якось зарадити людям у їхній біді.

Ще одним способом порятунку євреїв від знищення, до якого вдався священик, було виготовлення так званих “арійських документів”(метричні виписки із церковних книг про хрещення), які могли врятувати від смерті.

Так сталося, зокрема і з Рубіном та Іткою Пізем, яким завдяки посвідкам від о. Ковча вдалось вижити під час Голокосту.

Рубін Пізем, який урятувався від переслідувань нацистів завдяки Омеляну Ковчу

За таку діяльність отця Ковча на початку січня 1943 року заарештувало СД та ув’язнили у львівській тюрмі на Лонцького. Родина, знайомі й сам митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький робили все можливе для його визволення з-за ґрат.

Нацисти поставили єдину умову: український священик має письмово зобов’язатися нічим не допомагати євреям. Отець Омелян відповів відмовою.

“Послухайте мене, пане Ставіцький, — сказав він тоді офіцеру СД. — Ви є офіцером поліції. Ваш обов’язок розшукувати злочинців. Будь ласка, віддайте Божі справи у Божі руки”.

Офіцер, обурений зухвалою відповіддю священика, наказав повернути його до в’язниці.

Тут його ще довго катували, а згодом запроторили до концтабору Майданек. Але навіть перебування в страшній фабриці смерті не зламало священика.

“Я розумію, що Ви стараєтеся звільнити мене, — писав він своїм рідним з табору. — Але я прошу Вас нічого не робити. Вчора тут вони розстріляли 50 людей, якщо мене не буде тут, хто допоможе їм перейти в інший світ? Вони підуть навіки зі своїми гріхами в глибокому відчаї, який нависає над цим пеклом. Але зараз вони відходять із високо піднятими головами, залишаючи свої гріхи позаду себе. Вони переходять міст із радістю в серцях, і я бачу, як мир і спокій утверджуються в них, коли я востаннє маю з ними розмову”.

Омелян Ковч вважав, що саме тут, серед приречених на смерть, найкраще виконає свою місію. І це було для нього найважливішим.

“Я вдячний Господу за його доброту до мене, — читаємо в іншому його листі. — Поза небесами, це єдине місце, де я б хотів бути. Ми тут всі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. Я тут єдиний священик. Я не можу уявити, що вони робитимуть без мене.

Тут я можу бачити Бога  Бога, який один для всіх, незалежно від наших релігійних відмінностей. Мабуть, наші церкви є різними, але у всіх із них панує

Огорожа з колючого дроту, за якою видніються бараки колишнього концтабору Майданек

Всемогутній Господь. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Вони моляться різними мовами, але ж чи Господь не розуміє всіх мов? Вони помирають по-різному, і я допомагаю їм перейти міст.

Чи ж це не благословення? Чи ж це не найкраща корона, яку Господь міг покласти мені на голову? Це так. Я дякую Господу тисячі разів на день за те, що він відіслав мене сюди. Я не міг би просити в Нього більшого. Не впадайте у відчай через мене.

Радійте разом зі мною. Моліться за тих, хто створив цей табір та цю систему. Вони найбільше потребують вашої молитви… Хай Господь змилоститься над ними…”

Портрет Омеляна Ковча серед інших в’язнів Майданека, які загинули в таборі, сучасна інсталяція 

Омелян Ковч, в’язень номер 2399 Майданека, працював разом з усіма іншими в таборі, але після важкої фізичної праці він ще виконував функції пароха страшної фабрики смерті. Духовну розраду він давав усім, незалежно від їх національності чи віросповідання.

Страшні таборові умови остаточно зламали здоров’я вже не молодого священика. Він помер за колючим дротом 25 березня 1944 року, не доживши кілька місяців до визволення Майданека.

Офіційною причиною смерті названо серцеву недостатність. Тіло священика, як і тисяч інших, спалено в одному із страшних крематоріїв табору.

Але пам’ять про праведника не вдалося знищити так легко, як його тіло. Врятовані ним люди нагадували іншим про життєвий подвиг священика.

У 2001 році під час візиту до України Папа Іван Павло ІІ проголосив отця Омеляна Ковча Блаженним Священномучеником.