Від листа до ГУЛАГу: як МҐБ цензурувало пошту про операцію «Запад»

Від листа до ГУЛАГу: як МҐБ цензурувало пошту про операцію «Запад»

Джерело – Історична правда

Автор – Андрій Когут

На Великдень 1948 року отець Володимир Марущак готував особливу проповідь. Він знав, що попри заборони й обмеження нової влади, відсвяткувати воскресіння Христа збереться чимало людей. 2 травня він відправив службу у старовинній церкві села Новий Кропивник, а тоді — виголосив промову, яка викликала сльози у багатьох присутніх
Східниця. У другому ряду іде, ймовірно, о. Володимир Марущак. 1935 рік. FB-сторінка Golden Ratio

Священник звернувся до громади з такими словами:

“Віруючі! Ми молимся і просимо Бога за тих людей які безневинно попали на каторгу в Сибір і знаходяться в тюрмах. Ці люди зараз переживають великі тяготи, тобто мучаться в холоді, голоді, помирають голодною смертю…

Ми віруючі будемо просити Бога щоби ці люди повернулися якомога швидше в свої рідні краї. Будемо молитися і можливо що-небудь зміниться в політичній структурі в наших рідних краях. Цим людям ми маємо допомогти”.

 
Миколаївська церква кінця XVII століття у Новому Кропивнику

Працівники МҐБ згодом змушені були вислухати й записати сім варіацій цієї проповіді отця. Семеро допитаних вірян — чотири жінки з Нового Кропивника та три чоловіки зі Східниці — по-різному переказували її. Однак всі сходились в одному: після проповіді на Великдень та напередодні нього всі, хто був у церквах, плакали.

Отця Володимира Марущака заарештували 15 липня 1948 року зі звинуваченнями в неодноразовій “антирадянській агітації”.

Варіанти проповіді о. Володимира Марущака записані МҐБ під час допиту свідків. З архівно-кримінальної справи № 35773п
Варіанти проповіді о. Володимира Марущака записані МҐБ під час допиту свідків. З архівно-кримінальної справи № 35773п.

За півгодини до опівночі капітан Піскунов, начальник 3-го відділення слідчого відділу УМҐБ Дрогобицької області, розпочав черговий допит арештованого Володимира Марущака. Він взяв ручку та папір і почав каліграфічно записувати відповіді арештованого священника, одразу ж перекладаючи їх на чекістську російську.

Вам приходилось в церкви с. Ново-Крапивники выступать с антисоветскими проповедями среди верующих?”, — записав він своє третє питання.

Да, подобные факты со стороны меня имели место“, — так за версією чекіста звучала відповідь о. Марущака.

Цей допит тривав до 1:40 ночі. Священник підтвердив, що закликав молитися за примусово висланих у Сибір українців. 31 серпня 1948 року — за півтора місяці після арешту — йому повідомили, де він проведе решту свого життя. За своє Великоднє звернення священик отримав 25 років виправно-трудових таборів.

 
Обкладинка архівно-кримінальної справи № 35773п на о. Володимира Марущака. Джерело: АП УСБУ У ЛЬВІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ

Історія з арештом та ув’язненням о.Марущака стала прикладом успішного, з точки зору чекістів, використання органами МҐБ “матеріалів “ПК””. “ПК” на сленгу співробітників “органів” означало “перлюстрацію кореспонденції” або ж, простіше кажучи, — поштову цензуру.

1 січня 1946 року в СССР скасували військову цензуру. Однак натомість ввели заходи так званого політичного контролю. Одним із його інструментів і була “перлюстрація кореспонденції”.

Та послаблення цензурування пошти не стосувалися Західної України, Західної Білорусі та країн Балтії. В цих частинах радянської держави, як і раніше, все листування підлягало таємному перегляду. На решті території пошту розпочали перевіряти вибірково. З початку 1946 року на території Західної України пункти “ПК” були створені в 26 містах, загальна кількість залучених співробітників — 677 штатних одиниць.

Квартальний звіт МҐБ УССР за останні місяці 1948 року про результати оперативного використання матеріалів поштової цензури
Квартальний звіт МҐБ УССР за останні місяці 1948 року про результати оперативного використання матеріалів поштової цензури. Джерело: ГДА СБУ

Співробітники МҐБ готували інформаційні повідомлення про результати повної перевірки поштового листування. На керівництво Компартії та спецслужб подавали відомості про те, як місцеве населення ставиться до заходів радянської влади і як реагує на різні важливі події. Найбільш критичні для комуністичного режиму антирадянські висловлювання надсилалися для “оперативного відпрацювання”.

В квартальному звіті про останні місяці 1948 року співробітники МҐБ УССР повідомляли в Москву, що у травні 1948 року в Дрогобичі було виявлено та вилучено вісім листів зі сіл тодішніх Підбузького, Дрогобицького та Ходорівського районів.

Перша сторінка спецповідомлення про поширення начеб то чуток про депортаційну операцію
Перша сторінка спецповідомлення про поширення начеб то чуток про депортаційну операцію “Запад”. Джерело: ГДА СБУ

Місцеві мешканці писали в листах, що священники у своїх проповідях звертаються з проханням надавати всебічну допомогу засудженим українським повстанцям та адміністративно висланим сім’ям. Марія Хомин з села Новий Кропивник, в одному зі своїх листів до сестри в місто Коркіно (Челябінська область), писала:

“… Дорога сестро! На самий великий день Паски, священник в нашому селі читав проповідь про тих, які засуджені і виселені в Сибір, про тих, котрі сидять в тюрмах. Він говорив, що наш народ знаходиться у великому горі. Слухаючи священника і відчуваючи горе бідного народу, всі, хто був в церкві, плакали. Священник говорив: “Господь спасе нас від цього горя проклятого, люди перестануть нести тяжкий хрест і настане радісний день для всього народу”.

Виселенням, про яке згадували в цих листах, була операція “Запад”. Саме під такою кодовою назвою пройшла наймасовіша радянська депортація зі Західної України у жовтні 1947 р.

Внаслідок операції проведеної з 21 до 26 жовтня, було вивезено до Сибіру та Казахстану 26 332 сім’ї — це 77 791 особа. З них – 35 685 жінок, 23 240 дітей віком до 15-ти років та 18 866 чоловіків. Мета депортації — повне поборення українського визвольного руху.

 
Перша сторінка наказу МҐБ СССР № 00386 “Про виселення з території західних областей Української ССР сімей бандитів, націоналістів і бандпосібників, у відповідь на здійснені бандитами диверсійно-терористичні акти” від 20 жовтня 1948 року. Джерело: ГДА СБУ

Підготовка та проведення операції “Запад” спричинило своєрідний інформаційний вибух в поштовому листуванні. Принаймні саме так виглядають кількісні результати роботи пунктів поштової цензури на території Західної України.

У 1947–1948 роках МҐБ УССР конфіскувало щонайменше 39 605 листів зі згадками про депортацію, які так і не надійшли до своїх адресатів.

Перші згадки про підготовку до майбутньої виселенчої операції в листах почали фіксуватися відділами поштової цензури ще в червні 1947 року. Один із перших листів був виявлений УМҐБ Рівненської області. Так, у листі від 26 червня 1947 року мешканка Рокитнівського району Рівненської області Уляна Шевчук писала до Григорія Шевчука в Унарську сільраду (Іркутська область):

“… Нас не забувайте, ми поки будемо жити, то Вас не забудемо. Дай Бог, щоби ми залишилися на своїй землі… Ми тепер неспокійні, так тепер жмуть як, хто де трохи замішаний, того записують в Сибір…”.

Оперативні карти МҐБ для проведення операції
Оперативні карти МҐБ для проведення операції “Запад”. Джерело: ГДА СБУ

В іншому листі мешканець села Буди Петро Кириловець з того ж району Рівненської області писав 30 червня 1947 року до Кузьми Шевчука в село Перебори (Ярославська область):

“… Новини у нас не цікаві, як писав тобі в перших листах, що підготовлюють багато сімей для виселення… Живемо як душа без тіла, сам знаєш висимо як кий на груші, ось таке наше життя…”.

Попри те, що ключовим завданням депортації “Запад” було примусити мешканців Західної України перестати підтримувати український визвольний рух, селяни часто пов’язували виселення з намаганням провести колективізацію. Матеріали пунктів “ПК” чітко фіксують, що вступ до колгоспу сприймався як порятунок від виселення, “адже колгоспників не виселяють”.

У переважній більшості листів адресанти пишуть, що не запишуться до колгоспу навіть під загрозою вивезення їхньої сім’ї до Сибіру. Так, Володимир Казюта з села Біле, Дублянського району Дрогобицької області писав у листі (конфіскованому) до Степана Казюти в поселення Бурат-Килитим (Челябінська область):

“… кажуть потрібно писатися в колгосп, а люди не хочуть. Кажуть поїдемо на схід, а в колгосп не підемо”.

Витяги з конфіскованих цензурою листів про підготовку до депортації
Витяги з конфіскованих цензурою листів про підготовку до депортації “Запад”. Джерело: ГДА СБУ

Окрім тих, хто був категоричним противником вступу до колгоспу, були й ті, хто був готовий “записатися” до нього, аби врятувати себе від депортації у “віддалені райони СССР”. У листі (конфіскованому) до Дмитра Лютика, що перебував в місті Ухта (Комі АССР) його родич зазначав:

“… Кажуть або іди в колгосп, або в Сибір. Піду в колгосп тільки б залишитися …”

Цікаво, що більшість поданих у звітах МҐБ витягів з конфіскованих та цензурованих листів адресувалися до родичів, близьких та друзів, які вже перебували у “віддалених районах СССР”.

Після проведення операції “Запад”, кількість листів про масове виселення стрімко зростає. На жаль, звіт про результати поштової цензури за жовтень 1947 року поки не вдалося виявити в архівах. Та дані, подані чекістами за листопад, вражають кількістю згадок про депортацію.

Місячний звіт про результати роботи пунктів поштової цензури Української ССР за листопад 1947 року
Місячний звіт про результати роботи пунктів поштової цензури Української ССР за листопад 1947 року. Джерело: ГДА СБУ

У листопаді 1947 р. було вилучено 33 339 листів в яких йшла мова про депортацію “Запад”. Це в 3-6 разів перевищує кількість вилучених листів за будь-якою іншою темою, через яку конфіскувалася кореспонденція у 1947–1948 роках.

Дехто з авторів листів намагався приховати, що вони пишуть про депортацію та вдавався до езопової мови. Наприклад, вживали слово “весілля” у значення “виселення”. Так, Рузя Шудло зі Старого Села Дрогобицького району пише у своєму листі 23 жовтня 1947 року до зятя Михайла Антоника в Кемерово (Західний Сибір):

“… Дорогий зять! 21.X. в нашому селі було велике, але сумне весілля, також і по інших селах були весілля… Маринка і Каська з дитиною поїхали далеко де ти, взагалі важко описати яка була ця страшна ніч…”.

Швидше всього, що авторка листа, як і адресат, мали стосунок до націоналістичного підпілля. Саме про такий метод конспірації йшлося, наприклад, в оунівському посібнику “Конспірація”, автором якого ймовірно є останній командир УПА Василь Кук.

Василь Кук
Василь Кук. Джерело: АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

Чекісти створили таблицю розшифрованих значень коду українських підпільників. Зокрема там серед іншого вказувалося, що під словом “весілля” українські повстанці зашифровували “акції”.

Проведення масової операції 21 жовтня 1947 року створило у населення західних областей враження, що в планах радянського режиму продовжувати виселення та депортувати від 30-ти до 50-ти відсотків місцевих українців. Так, Анна Рудько з села Пісочного Миколаївського району Дрогобицької області писала в листі (конфіскованому) до Анастасії Кривко в місто Нарву:

“… Дорога Настя! 21 жовтня вивезли всі сім’ї у кого були арештовані та засуджені, але говорять це ще не все, тепер будуть виселяти тих хто був в Німеччині. З нашої області всього вивезли 26000, а будуть виселяти 50% всього населення, а решту повинні записати в колгосп… народ боячись цього виселення, почав ще більше продавати та забивати худобу”.

Було багато повідомлень і про те, що це не остання депортація, і що більшовики планують нові репресії. Перші “чутки” про можливе повторне виселення, як фіксували співробітники МҐБ, починають з’являтися з травня 1948 року та поступово зростають до осені 1948 року.

На жаль, то були не просто “чутки”. Ще 6 лютого 1948 року міністр МҐБ УССР Сергій Савченко надіслав Москву запит на продовження депортаційної кампанії проти “сімей оунівців” як відплатних дій на повстанську активність. Наказ МҐБ СССР, який санкціонував продовження примусових виселень населення Західної України, видали восени того ж року — 20 жовтня.

Сергій Савченко, міністр державної безпеки Радянської України.
Сергій Савченко, міністр державної безпеки Радянської України

Символічно, що саме на початку травня 1948 року, тобто тоді ж, коли поштова цензура МҐБ зафіксувала згадки про повторне виселення, о. Володимир Марущак, звертався з проповіддю до громади Нового Кропивника та Східниці з проханням молитися за сім’ї, виселені під час операції “Запад”.

Священик Володимир Марущак так і не повернувся додому з ГУЛАГу. 19 вересня 1954 року він помер в таборі. Того ж року, після смерті Сталіна, почали відбуватися зміни в становищі раніше висланих сімей.

Вид на церкву святих апостолів Петра і Павла у Східниці
Вид на церкву святих апостолів Петра і Павла у Східниці. Джерело: НАЦІОНАЛЬНИЙ АРХІВ ПОЛЬЩІ

АНОНС: Як МҐБ цензурувало листи про депортаційну операцію «Запад»

АНОНС: Як МҐБ цензурувало листи про депортаційну операцію «Запад»

21 жовтня о 17:00 відбудеться науковий онлайн-семінар «Як  цензурувало листи про депортаційну операцію “Запад”».
Операція «Запад» — перша масова післявоєнна депортаційна операція — була проведена 21—22 жовтня 1947 року. Такі дати фігурють в офіційних звітах.
Каґебісти звітували, що їм вдалося всього за два дні виселити понад 77 тисяч українців із Західної України.

У середу, 21 жовтня, Андрій Когут, директор архіву СБУ, розповість про те, як радянські спецслужби намагалися зберегти операцію в таємниці та цензурували листи населення, яке дізнавалося про підготовку депортації.

Дивіться пряму трансляцію та долучайтеся до дискусії на сторінці Центру досліджень визвольного руху у Фейсбук – https://bitly.su/2Gj89zO

АНОНС: Лекція «Більше не таємно: як в Україні відкрили ахріви ЧК-КҐБ»

АНОНС: Лекція «Більше не таємно: як в Україні відкрили ахріви ЧК-КҐБ»

 
Як в Україні відкрили найбільші на пострадянському просторі архіви ЧК-КҐБ та, що збергілагося за завісою секретності? Така лекція відбудеться в Чернівцях.

Джерело: Історична правда

Про це повідомляють організатори із Української академії лідерства. Чернівці.

9 квітня 2015 року український парламент голосує відразу в цілому усі 4 “декомунізаційні” закони. Це була реакція на спробу повернути Україну в тоталітарне минуле. Перший закон відкривав доступ до архівів колишніх комуністичних спецслужб.

Що ховається за завісою секретності?

В чому звинувачував Комітет Вашого дідуся чи бабусю?

Чи могла спецслужба стежити за Вами під час навчання в інституті?

Хто із “сєлєбрєтіс” ХХ століття був агентом та чи можуть бути добрі і погані агенти?

Усе це та багато іншого на зустрічі із заступником директора Архіву СБУ (2014-2016), співавтором “декомунізаційних законів”, керівником академічних програм Центру досліджень визвольного руху , істориком та журналістом, редактором онлайн-видання “Історична Правда” – Володимиром Бірчаком.

Реєстрація за посиланням.

Час: 24 лютого, понеділок, 18:00

Місце: УАЛ. Чернівці, вул. Дарвіна, 2а

 

АНОНС: Виставку про незакінчену Другу світову покажуть у Києві

АНОНС: Виставку про незакінчену Другу світову покажуть у Києві

Чому Друга світова війна і досі так бентежить нашу пам’ять? Відповідь дає новий виставковий проект «Україна. Незакінчена війна…»

Про це повідомляє Національний музей історії України у Другій світовій війні.

Захід присвячений 80-м роковинам початку Другої світової війни.

 

Концепт виставки – висвітлення музейними засобами антигуманної сутності війн, складного шляху України до здобуття незалежності, нове бачення подій минулого України не крізь призму певних політичних уподобань, а через документи, свідчення, факти. Проект занурює у світ, для якого ані науковці, ані політичні еліти, ані звичайні люди ще не виробили адекватного словника. Там – зруйновані людські долі, обірвані життя й водночас найвищі вияви людяності, сили духу та милосердя.

Структуруванню й емоційному наповненню експозиції сприяє кольорове вирішення її простору. Колір запеченої крові супроводжує наратив про події на фронтах Першої та Другої світових війн, у яких Україна стала епіцентром кривавого виру. Саме в умовах воєнних протистоянь і політичних катаклізмів писалася історія української нації. Сірий колір передає стан звичайної людини, яку війна поставила поза законами моралі й гуманітарного права. Музейні інсталяції сприяють філософському прочитанню виставки.

Більшість музейних експонатів представлені вперше.

У презентації візьмуть участь урядовці, науковці, архівісти та студентська молодь.

Партнери проекту: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України; Центральний державний архів громадських об’єднань України; Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г.С. Пшеничного; Галузевий державний архів Служби безпеки України; Центр досліджень визвольного руху та інші.

Час: 17 вересня, вівторок, 12:00

Місце: Національний музей історії України у Другій світовій війні, вул. Лаврська, 27.

Вхід вільний.

Тріумф людини. Українці в нацистських і радянських концтаборах

Тріумф людини. Українці в нацистських і радянських концтаборах

  • Автор: Бігун І., Бірчак В., Бондарук Л., В‘ятрович В., Ісаюк О., Олійник А., Ясиневич Я. 
  • Під загальною редакцією В. В’ятровича. 
  • Видавництво: Папуга
  • Рік видавництва: 2019
  • Місто видавництва: Львів

До каталогу увійшли матеріали двох виставок: “Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори” та “Тріумф людини. Українці, які перемогли ГУЛАГ”.

Цей проект — про те людське, що не здатна знищити жодна система. Про небайдужий погляд, розказану казку, простягнуту руку, розділений окраєць хліба. Про силу волі, віри і любові. Про перемогу надії. Про свободу в серцях. Про тріумф людини. Вихідці з України були в багатьох концтаборах нацистської Німеччини. Представлені тут історії свідчать: багато українців не хотіли миритися з роллю пасивних рабів нацизму. У таборах вони формували мережі взаємодопомоги та підпільні організації, наважувалися на втечі, бунти й повстання. Імперія ГУЛАГ розпочала свою роботу із становленням радянської влади і продовжила вбивати після падіння нацизму. У радянських концтаборах режим винищував українську націю. Але комуністи не досягли цілі. Українські в’язні були серед тих найактивніших, хто зруйнували, здавалося б непереможну, імперію ГУЛАГу. Великою мірою завдяки тим українцям, які не зламались у нацистських і комуністичних концтаборах, ми зараз живемо у вільній незалежній державі.

Щоб отримати примірники каталогу потрібно виконати шість простих кроків:

1. Написати лист на Інститут від імені державного органу, органу місцевого самоврядування, навчального закладу, громадського об’єднання (що працює з підлітками), державних та комунальних установ, закладів, які проводять діяльність із формування у громадян патріотизму і національної свідомості, відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу (далі – заявник). Лист підписується керівником.

2. У тексті листа обов’язково вказати:

– назву та кількість примірників, які заявник бажає отримати;

– мету розповсюдження;

– в тексті обов’язково зазначити, про «ОТРИМАННЯ НА БЕЗОПЛАТНІЙ ОСНОВІ»;

– контактну особу Заявника, з якою можна буде координувати дії щодо пересилання.

3. Лист надсилається:

– поштовим відправленням за адресою: вул. Липська, 16, м. Київ, 01021; Український інститут національної пам’яті;

– на електронну пошту – uinp@memory.gov.ua.

4. Після отримання листа та його реєстрації співробітники Інституту зв’яжуться з контактною особою для уточнення необхідної інформації та погодження термінів і способу передачі.

5. Каталог можна отримати безпосередньо за адресою Інституту у час, погоджений зі співробітниками.

6. Передача здійснюється тільки після надання належним чином оформленого Акту приймання-передачі. Акт готується співробітниками Інституту двох примірниках, які підлягають двосторонньому погодженню та підписанню керівниками, скріплюються печатками у разі наявності. Після підписання акту заявником один примірник залишається в Інституті.

Джерело: УІНП

Завантажити:

Тріумф людини. Українці в нацистських та радянських концтаборах (pdf)

ЦДВР презентував онлайн-колекцію документів про полковника УПА Василя Левковича

ЦДВР презентував онлайн-колекцію документів про полковника УПА Василя Левковича

З постанови щодо заведення справи оперативної розробки на Левковича ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ
До століття полковника Української повстанської армії Василя Левковича — «Вороного» Центр досліджень визвольного руху публікує у вільному доступі раніше таємні архівні матеріали про нього. 

Оцифроване підпільне листування, матеріали слідчої справи та розпорядження про направлення наряду ГУЛАГу від МВД СРСР для конвоювання в один з «особых лагерей» уже засудженого Василя Левковича відтепер доступні онлайн на сайті Електронного архіву Українського визвольного руху. 

До колекції увійшло листування Левковича з колегами, а також особисті листи до дружини Ярослави, які потрапили до рук комуністичних спецслужб. Окрім цього публікуються донесення від агентів, які стежили за діяльністю офіцера підпільної армії у таборі. Примітно, що «тюремно-табірна» частина колекції починається з постанови на арешт, виданої на майже на місяць пізніше фактичного арешту.

Василь Левкович — «Вороний» народився 6 лютого 1920 року. Член ОУН з 18 років, у 1941 році вирушив на Центральну Україну у складі «похідних груп» для проголошення відновлення незалежності. З березня 1943 року — вояк Української повстанської армії, де пройшов шлях до майора і командувача воєнною округою «Буг».  У грудні 1946 року його заарештували. Після року слідства у Тюрмі на Лонцького у Львові та у Києві був засуджений до 25 років ув’язнення, опісля тримали під постійним стеженням. У підпіллі його вважали загиблим і звання полковника надали посмертно. 

Після розвалу СРСР, вже в незалежній Україні, справу Левковича переглянули та реабілітували — довідку про це також можна знайти в опублікованих документах. Василь Левкович помер  у 2012 році. 

Електронний архів — Електронний архів визвольного руху avr.org.ua є сервісом відкритого он-лайн доступу до повнотекстових копій архівних матеріалів. Втілюється Центром досліджень визвольного руху за підтримки партнерів. Тут у вільному доступі та у високій якості публікуються документи про український визвольних рух, матеріали з архівів КҐБ та інші тематичні колекції, присвячені історії ХХ століття. Зараз на сайті можна знайти більше 25 тисяч оцифрованих архівних документів, доступних для завантаження.

Кримськотатарський національний рух у 1917—1920 роках за а архівами комуністичних спецслужб

Кримськотатарський національний рух у 1917—1920 роках за а архівами комуністичних спецслужб

Фото – Укрінформ

Видання “Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр.” допоможе деконструювати російські міфи про Крим

  • Упорядники: Іванець А., Когут А.
  • Видавництво: К.І.С.
  • Рік видавництва: 2019
  • Місто видавництва: Київ

Наукове видання “Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб” містить чимало документів, що вважалися втраченими, і є важливим для деконструкції російських міфів про Крим.

На цьому наголошували учасники презентації в Укрінформі.

“Ми маємо більше говорити про Крим та деконструювати ті імперські російські міфи, які існують. Відповідати на запитання “Чий Крим?” без звернення до архівних документів, без деконструкції імперських російських міфів неможливо. Тому наш задум — почати оприлюднювати ті документи, які зберігаються у нас в архіві. В основу цієї книги великою мірою лягли документи зі справи “Міллі-Фірка” (кримськотатарської національної партії — ред.). Це документи слідчої парламентської комісії, яка була створена 1918 року і метою якої було визначення наслідків від першої більшовицької окупації Криму”, – зазначив директор Галузевого державного архіву СБУ, співупорядник видання Андрій Когут.

Він наголосив, що ці документи надзвичайно важливі не лише з погляду історії, а й з погляду майбутнього, “бо так чи інакше нам треба буде встановлювати жертви, яких було завдано Криму в результаті російської окупації”.

Когут уточнив, що книга складається з двох частин: історичного екскурсу та архівних документів, що стосуються кримськотатарського національного руху, його намагань створити власне державне утворення.

“Те, як вони бачили цей процес, як намагалися його сформувати, є важливим для нас сьогодні, тому що будь-яка розмова про сучасну Україну неможлива без Криму. Всі розмови про реінтеграцію Криму важливі також і в інформаційній площині, тому ми сподіваємося, що видання цієї книги буде своєрідною інтелектуальною провокацією і спонукає дослідників, істориків до того, щоб більш докладно, більш активно займатися цією темою”, – сказав Когут.

Він додав, що книга буде доступною онлайн, паперова версія в 1 тис. примірників буде розповсюджуватися безкоштовно.

Як зазначив другий співупорядник – науковий співробітник Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України Андрій Іванець, це видання буде цікавим і фахівцям, і широкому колу читачів.

“Ми старалися підібрати новий документальний матеріал, не відомий дослідникам, супроводити його аналітичним матеріалом, який би розкривав процеси трансформації кримськотатарського народу в той період, надзвичайно цікавий і важливий для кримськотатарського народу… Саме в ці роки він трансформувався з етносу в етнонацію, в суб’єкт колективної дії в політичному просторі і досяг в цьому дуже серйозних результатів”, – наголосив Іванець.

За його словами, книга містить 30 документів. Більшість з них, майже 25, – з Галузевого державного архіву СБУ. Власне, це чекістські переклади 4-ох протоколів національних установчих зборів і першого національного парламенту кримських татар Курултаю (грудень 1917), які нині зберігаються на території тимчасово окупованого Криму.

“Зокрема, це документи слідчої комісії курултаю, яка діяла у 1918 році щодо захоплення влади більшовиками і тих збитків, матеріальних і людських, яких вони завдали. Те, що ми знайшли ці документи, – це удача для істориків. Ще в 1930-ті роки радянські дослідники писали, що ці документи втрачені. Виявляється, що вони є… Раніше практично ніде не використовувались протоколи курултаю, а тільки спогади або газетні публікації того часу. А про те, що говорилось безпосередньо на установчих зборах, знайти відомостей не було змоги. Чим цікава наша книга — що тут є 4 протоколи першого курултаю кримських татар, є 2 “вижимки” з двох інших протоколів. І чимало дискусійних моментів сьогодні історики можуть вирішити, звернувшись до цих документів”, – сказав Іванець.

Він додав, що в документальній частині під текстом є примітки, біографічні матеріали. А згори — QR-код, який дозволяє з допомогою гаджета побачити оригінал даного документа, розміщеного на сайті Центру досліджень визвольного руху.

Електронна версія – очікується

Джерело – Укрінформ 

У Києві презентували онлайн-курс «Розсекречені» про роботу з архівами КҐБ

У Києві презентували онлайн-курс «Розсекречені» про роботу з архівами КҐБ

Світлина від Центр Досліджень Визвольного Руху.

Чи всі агенти спецслужб були поганими? Як дізнатися хто доносив на сусідів чи навіть на свою родину? Чи є в протоколах допитів правда? Наскільки можна вірити «документам КҐБ» та про що вони можуть нам розповісти — про це говорили експерти на презентації навчального курсу 26 грудня в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану.

Усі навчальні матеріали курсу у безкоштовному доступі. Щоб отримати доступ до конспектів навчальних матеріалів та пройти навчальні тести, потрібно лише зареєструватися на платформі студії онлайн-освіти EdEra

Курс презентували:

  • Володимир Бірчак — головний експерт онлайн-курсу та автор навчальних матеріалів, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху;
  • Юлія Лисенко — менеджерка курсу, студія онлайн-освіти EdEra;
  • Андрій Когут — директор Галузевого державного архіву СБУ;
  • Анатолій Хромов — голова Державної архівної служби України;
  • Станіслав Лячинський — директор програми «Соціальний капітал» Міжнародного фонду «Відродження»;
  • Едуард Андрющенко — журналіст, автор кількох десятків матеріалів на основі документів з архівів КҐБ, автор Телеграм-каналу «KGBfiles», учасник проекту Центру досліджень визвольного руху «Deconstruction. Архіви КҐБ для медіа» (2018).

Володимир Бірчак та Юлія Лисенко розповіли про змістовні та технічні особливості курсу: як обирали найважливішу інформацію, щоб вмістити її в короткі відео, як працювали над навчальними тестами, перевіряли факти з архівних документів для візуалізації та вирішували етичні проблеми в іграх про агентів.

Анна Олійник, координаторка проекту та директорка Центру досліджень визвольного руху говорить: «Ми хотіли зробити архіви КҐБ цікавими не лише для істориків. Ми показуємо, наприклад, журналістам, скільки там нерозказаних гостросюжетних історій. Однак отримуємо зворотній зв’язок і від фахових істориків та студентів, для яких наші архівні програми допомагають краще розібратися з алгоритмами архівного пошуку. Формат освітнього онлайн-курсу допомагає доносити інформацію ще швидше та простіше. Наші партнери, EdEra, в свою чергу зробили так, щоб навчальні відео виглядали не менш цікаво, ніж серіал на Нетфліксі». 

Сьогодні найбільший масив документів комуністичних спецслужб зберігається у Галузевому державному архіві Служби безпеки України, який займає перше місце у рейтингу доступу до архівів серед інших посткомуністиністичних країн. Директор Архіву, Андрій Когут радіє створенню такого онлайн-крусу: «Журналісти часто приходять в архів і просять показати щось цікаве, але ж у нас все цікаве! Цей курс допоможе також і нам — сподіваюся, що тепер журналісти та дослідники приходитимуть до нас вже більш підготовленими». 

Відеозапис презентації можна переглянути тут: http://bit.ly/37gPawq 

Онлайн-курс «Розсекречені» по роботі з архівами КҐБ підготовлений Центром досліджень визвольного руху спільно зі студією онлайн-освіти EdEra за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Нагадаємо, що 8 квітня 2015 року Верховна Рада України проголосувала за «декомунізаційний пакет» законів. Один з них відкриває доступ до архівів комуністичних спецслужб в Україні. Щоб попрацювати з документами, потрібні лише заява та паспорт. Більше про те, як почати роботу з архівами КҐБ, читайте у посібнику «Архіви КҐБ для медіа».  

Більше 25 тисяч оцифрованих архівних документів, доступних для завантаження у високій якості, шукайте на сайті Електронного архіву Українського визвольного руху

 

Розсекречені. Презентація онлайн-курсу про роботу з архівами КҐБ

Розсекречені. Презентація онлайн-курсу про роботу з архівами КҐБ

Картинки по запросу "розсекречені архіви"

Онлайн-курс «Розсекречені» детально розповідає, як розібратися з документами комуністичних спецслужб.       26 грудня під час презентації експерти та розробники розкажуть про зміст курс та специфіку навчання, а також поділяться інсайтами створення освітнього міні-серіалу.

Інформаційно-виставковий центр Музею Майдану

Майдан Незалежності, 2 (2-й поверх Будинку Профспілок)

26 грудня 2019 року

початок о 18:30

Центр досліджень визвольного руху спільно зі студією онлайн-освіти EdEra презентують результати річної роботи над матеріалом, який має полегшити життя для журналістів, дослідників та всіх охочих знайти інформацію у відкритих архівах КҐБ. 

Курс розповідає про те:

  • з чого починати архівний пошук та як підготуватися до походу в архів;
  • які є типи архівних документів;
  • як верифікувати інформацію, отриману з протоколів допитів;
  • як розібратися у двох десятках типів агентів спецслужб

та багато іншого. 

Окрім цього курс пропонує анімовані архівні історії, конспекти з посиланнями на корисні джерела, копії-ілюстрації архівних документів, про які йдеться, інтерв’ю з гарвардськими істориками про роботу з архівними джерелами, а також документальні ігри в агентів. 

Реєстрація на онлайн-курс за посиланням: bit.ly/36Qom6m 

Участь у презентації візьмуть:

  • Володимир Бірчак — головний експерт онлайн-курсу та автор навчальних матеріалів, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху;
  • Юлія Лисенко — менеджерка курсу, студія онлайн-освіти EdEra;
  • Андрій Когут — директор Галузевого державного архіву СБУ;
  • Анатолій Хромов — голова Державної архівної служби України;
  • Олександр Сушко — директор Міжнародного фонду «Відродження»;
  • Едуард Андрющенко — журналіст, автор кількох десятків матеріалів на основі документів з архівів КҐБ, автор Телеграм-каналу «KGBfiles», учасник проекту Центру досліджень визвольного руху «Deconstruction. Архіви КҐБ для медіа» (2018).

Модерує: Анна Олійник — директорка Центру досліджень визвольного руху, координаторка проекту від ЦДВР. 

Вхід на презентацію вільний. Подія у Фейсбуці: https://www.facebook.com/events/570080240512295/ 

“Назвати членів ОУН мені забороняє Закон Божий і Тайна Сповіді”. Історія о. Василя Пришляка

“Назвати членів ОУН мені забороняє Закон Божий і Тайна Сповіді”. Історія о. Василя Пришляка

Вирок у справі о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ
На одному із допитів НКҐБ між слідчим та отцем відбувся діалог. «Звідки вам відомо, що у селі Підгірці була ОУН?», — запитав слідчий. «Деякі жителі села, приходячи до мене на сповідь, розповідали про те, що є членами ОУН», — відповів йому на це отець. «Назвіть цих осіб» — аж загорівся отримати довгоочікувану інформацію чекіст. «Назвати тих осіб, які на сповіді мені повідомили про свою належність до ОУН, я не можу, бо зробити це мені забороняє Закон Божий і Тайна сповіді…» — беззастережно відповів священник.

Джерело – Релігійно-інформаційна служба України

Автор – Володимир Бірчак, історик, журналіст, заступник директора Архіву СБУ (2014-2016), керівник академічних пргорам Центру Досліджень Визвольного Руху

Довге і непросте життя отця Василя Пришляка розпочнеться на Тернопільщині. Тут у 1890 році у селі Вікно Гримайлівського повіту (нині Гусятинський район) у сім’ї Григорія народиться син.

Батько старався дати добру освіту Василеві. Після закінчення гімназії в Тернополі юнак вступив у Львівський університет на теологічний факультет.

о. Василь Пришляк

Студіюючи теологію, В. Пришляк вирішує стати священником. Та здійснити цю свою мрію після завершення навчання у 1918 році не вдалося. Обставини склалися дещо по-іншому.

Після завершення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії західні українці заявили своє право на самовизначення та проголосили незалежну Народну Республіку.

Василь Пришляк долучився до державницької праці у новоствореній державі – ЗУНР. На запрошення очільника Скалатського комісаріату й члена Української Національної Ради ЗУНР Михайла Новаківського, Пришляк працював керівником відділу з розподілу продовольства серед населення в цій структурі з грудня 1918 до липня 1919.

У цей час на західноукраїнських землях тривали військові баталії між поляками та українцями. У зв’язку із наближенням польського фронту та переходом Галицької Армії через р. Збруч Пришляк повернувся до рідного села. А згодом переїхав до Львова, де у квітні 1920 одружився із Володимирою Михайлівною (1887 р.н.) і розпочав підготовку до іспитів перед єрейськими свяченнями, щоби здійснити свою давню мрію і стати священником.

Довге і непросте життя отця Василя Пришляка розпочнеться на Тернопільщині. Тут у 1890 році у селі Вікно Гримайлівського повіту (нині Гусятинський район) у сім’ї Григорія народиться син.

Батько старався дати добру освіту Василеві. Після закінчення гімназії в Тернополі юнак вступив у Львівський університет на теологічний факультет.

Студіюючи теологію, В. Пришляк вирішує стати священником. Та здійснити цю свою мрію після завершення навчання у 1918 році не вдалося. Обставини склалися дещо по-іншому.

о. Пришляк – парох с. Підгірці , 1960 р. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк – парох с. Підгірці, 1960 р. Світлина надана головою громадського об’єднання “Підгірці-Шолом” Ігорем 

Після завершення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії західні українці заявили своє право на самовизначення та проголосили незалежну Народну Республіку.

Василь Пришляк долучився до державницької праці у новоствореній державі – ЗУНР. На запрошення очільника Скалатського комісаріату й члена Української Національної Ради ЗУНР Михайла Новаківського, Пришляк працював керівником відділу з розподілу продовольства серед населення в цій структурі з грудня 1918 до липня 1919.

У цей час на західноукраїнських землях тривали військові баталії між поляками та українцями. У зв’язку із наближенням польського фронту та переходом Галицької Армії через р. Збруч Пришляк повернувся до рідного села. А згодом переїхав до Львова, де у квітні 1920 одружився із Володимирою Михайлівною (1887 р.н.) і розпочав підготовку до іспитів перед єрейськими свяченнями, щоби здійснити свою давню мрію і стати священником.

Дружина Володимира, США, 1967 р. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

Дружина Володимира, США, 1967 р. Світлина надана головою громадського об’єднання “Підгірці-Шолом”  Ігором Євгеновичем 

У жовтні цього ж року його благословив і рукопоклав на душпастриську працю Митрополит Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький.

Розпочалося священниче служіння отця Василя Пришляка на Львівщині. Майже рік він перебував на парафії у м. Кам’янка Струмилова (нині Кам’янка Бузька), згодом служить у с. Барилів Лопатинського (нині Радехівського району), а з березня 1923 і до жовтня 1927 – священник у с. Криве Радехівського району.

Із жовтня 1927 року і аж до дня свого арешту о. Пришляк буде парохом у с. Підгірці Олеського (нині Бродівського р-ну). Спочатку відправляв богослужіння у церкві Святого Архистратига Михаїла (дерев’яний храм XVIII cт., що згорів у 2006 році – авт.), а у 30-их роках розпочав побудову нового мурованого храму в селі.

Перебуваючи на парафії у Підгірцях, отець працював вчителем у неповній середній школі та завідував місцевим кооперативом. Він користувався великою повагою і довірою серед народу і духовенства, тож із 1938 до 1943 очолював деканат Олеського району.

Церква Святого Архистратига Михаїла (дерев’яний храм XVIII cт., що згорів у 2006 році). Джерело: wikimapia.org

Церква Святого Архистратига Михаїла (дерев’яний храм XVIII cт., що згорів у 2006 році)

За словами свідків, на початку 1939 о. Пришляк збирав гроші в церкві, а також серед жителів села. Однак, як стверджували свідки, ці гроші в церкві не залишились, а були відправлені до Чехословаччини.

Можна припустити, що отець таким чином проводив збірку коштів для потреб Карпатської України. Підтвердженням цього може бути його дружба із згадуваним вже М. Новаківським, що в цей час якраз перебував на території Закарпаття та брав активну участь у розбудові місцевої української автономії.

Із приходом німецької влади на Львівщину о. Василь пів року очолював товариство «Просвіта» в Олеському районі, допоки останнє не перетворили в «Українське освітнє товариство» (УОТ – авт.) За цей час йому вдалося відновити та відкрити роботу 27 просвітянських читалень в районі, що раніше були закриті радянською владою.

Як очільник районної «Просвіти» отець звертався із різними розпорядженнями до голів читалень. В одному із них зафіксовані такі слова:

«…хвиля, яку тепер переживаємо, вимагає від нас великої напруженої праці, щоби не тілько відбудувати те, що ми під час двох останніх років втратили, але у відбудову втраченого вкласти свої нові надбання».

На одному із допитів слідчого дуже зацікавлять слова про «два втрачені роки», і він ще перепитає отця, чи той мав на увазі період радянської влади 1939-1941, на що о. Пришляк відповість ствердно.

Отець, як і більшість українців, у червні-липні 1941 раділи звільненню від більшовиків. Та не забував о. Пришляк і про допомогу ближньому. Так, завдяки його старанням було звільнено із німецького полону понад 40 офіцерів та солдатів Червоної Армії (полонених утримували у Підгорецькому замку – авт.), яких відправили до їхніх домівок.

Упродовж німецької окупації о. Василь повсякчас давав у себе прихисток червоноармійцям чи втікачам із німецьких таборів. Одним і них був і Пономаренко Андрій, уродженець Сталінської (нині – Донецької) області, що потрапив пораненим до німецького полону у 1942.

Андрій перебував у різних госпіталях на території Генерал-Губернаторства (нині – Польща), де йому ампутували руку, а у 1943, коли його етапували на Львівщину, йому вдалося втекти і потрапити у с. Підгірці. Отець Василь прийняв його до себе, де він перебував аж до приходу Червоної Армії у липні 1944.

о. Пришляк разом із парафіянами на свято Пресвятої Євхаристії. Світлина надана Головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк разом з парафіянами на святі Пресвятої Євхаристії. Світлина надана головою громадського об’єднання “Підгірці-Шолом”  Ігором Євгеновичем 

На початку 1942 отцю запропонували очолити Олеську районну делегатуру Українського Центрального Комітету (УЦК – авт.) Він погодився і керував нею з перервами від грудня 1942 до квітня 1943, а потім – із травня до липня 1944. Це згодом стане одним із основних його звинувачень у НКҐБ.

Водночас у період із 1941-1944 о. Пришляк також очолював окружний союз кооперативів у Золочеві.

У період, коли отець не керував районною делегатурою УЦК, він виконував обов’язки підреферента цієї структури із соціального забезпечення. о. Василь опікувався дітьми-сиротами, організовував дитячі садочки, допомагав голодуючим дітям, що прибували на Львівщину із Гуцульщини тощо.

Весною 1943, коли розпочалось формування 14 гренадерської дивізії військ СС «Галичина», двоє старших синів отця, Ратислав-Михайло (1922 р.н.) та Жданомир-Андрей (1923 р.н.) пішли до неї добровольцями.

Ратислав-Михайло, 1941 р. Світлина надана дослідником Ігорем Іваньковим

Ратислав-Михайло, 1941 р. Світлина надана дослідником Ігором Іваньковим 

У Дивізії «Галичина» вони стали радистами, але у липні 1944 у бою під Бродами потрапили до радянського полону. Станом на кінець 1944 – перебували в полоні у м. Сталіногорськ (нині – Новомосковськ) РСФСР. Ратислав помре у концтаборах ГУЛАГу, а Жданомиру вдасться відбути термін покарання і повернутися додому.

Жданомир-Андрей, 2002 р. Світлина надана дослідником Ігорем Іваньковим

Жданомир-Андрей, 2002 р. Світлина надана дослідником Ігором Іваньковим 

Із наближенням фронту до с. Підгірці сім’я отця евакуювалася в тил. Донька Христина-Любов (1925 р.н.), що працювала в окружному союзі кооперативів у Золочеві, разом із хворою матір’ю Володимирою Михайлівною (1887 р.н.) та братом Благодаром-Петром (1927 р.н.) переїхали до Старого Самбора. Отець залишився сам.

Випереджуючи події, варто розповісти про родину отця. Дружина, донька і молодший син Благодар із Самбора перебрались до Німеччини, де Благодар вступив у ряди протиповітряної оборони (т.зв. «Юнаки-СС» — авт.)

Після 1945р. Благодар був інтернований альянтами. Мати з донькою, ймовірно, перебували в таборах для переміщених осіб. Через декілька років жінки переїхали до США, а Благодар – до Колумбії, звідки згодом також перебрався до США.

Благодар-Петро, 1975 р. Світлина надана дослідником Ігорем Іваньковим

Благодар-Петро, 1975 р. Світлина надана дослідником Ігором Іваньковим 

Та повернімось до Підгірців червня-липня 1944 року. У цей час о. Пришляк вже знову був на чолі районної делегатури УЦК та допомагав жителям села, які мали бажання евакуюватися в тил. З цією метою йому вдалося через УЦК виділити певну суму грошей для цих людей, а також домовитись із німецьким військовим командуванням про їх захист.

Після повернення радянської влади на територію Львівщини отець залишався на волі ще кілька місяців. Заарештували його на Новий рік – 31 грудня 1944 співробітники 2-го відділу УНКҐБ по Львівській області та ув’язнили у Внутрішній тюрмі №2 “Бригідки”.

Отцю Василю висунули цілий ряд обвинувачень: був очільником районної делегатури УЦК в Олеську, організовував мережу УОТ в районі, проводив антирадянську агітацію, сам особисто займався мобілізацією добровольців до дивізії «Галичина», був членом ОУН та підтримував зв’язок із УПА.

Постанова на арешт о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Постанова на арешт о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Отець Василь не визнавав себе винним. На нього чекало довге слідство тривалістю пів року та 9 допитів, які переважно відбувалися вночі.

З приводу своєї роботи в районній делегатурі УЦК він пояснював, що в його обов’язки входило: призначати “мужів довір’я” (своєрідні представники УЦК по селах – авт.), організовувати мережу УОТ в районі, а також забезпечувати збір контингенту і теплого одягу для німецької армії. У той же ж час отець наголошував, що звертався до парафіян із проханням здавати контингент, щоб вберегти їх від ймовірних репресій з боку німців.

Окрім того, він відзначав, що делегатура займалася соціальним забезпеченням, а також культурно-освітньою роботою. Через мережу УОТ організовувала хори та драматичні гуртки, проводила курси з подолання неграмотності тощо.

Антирадянської діяльності він також не проводив. о. Василь визнавав, що у 1941 році проводив панахиду за в’язнями, що були розстріляні НКВД у тюрмах Західної України, а також і те, що звертався до парафіян із проповіддю з нагоди проголошення Акту відновлення Української Держави, але ці вчинки він не вважав антирадянськими.

Різко заперечував о. Василь свою особисту участь у мобілізації добровольців до дивізії «Галичина». Він визнавав, що його двоє синів були в дивізії, однак стверджував, що вони вже повнолітні, і це їх вибір.

З іншого боку, отець настоював на тому, що ніколи не робив закликів до населення вступати до Дивізії. Цим питанням у селах займалися «мужі довір’я», а також військовий підреферент, що діяв при районній делегатурі УЦК в Олеську.

Також о. Пришляк стверджував, що ніколи не був членом ОУН, однак йому відомо про існування Організації у Підгірцях. На одному із допитів між слідчим та отцем відбувся діалог:

Слідчий: Звідки вам відомо, що у селі Підгірці була ОУН?

Отець: Деякі жителі села, приходячи до мене на сповідь, розповідали про те, що є членами ОУН.

Слідчий: Назвіть цих осіб.

Отець: Назвати тих осіб, які на сповіді мені повідомили про свою належність до ОУН, я не можу, бо зробити це мені забороняє Закон Божий і Тайна сповіді…

Слідчий ще не раз повертатиметься до цього питання, та о. Василь нагадуватиме йому про тайну сповіді…

о. Пришляк вінчає парафіян с. Підгірці. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк вінчає парафіян с. Підгірці. Світлина надана головою громадського об’єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

У таких випадках, коли заарештований не йде на співпрацю зі слідством, у НКҐБ були свої методи – залучати «правильних свідків». Що вони й зробили. Цікаво, що нікого із парафіян не допитували. Натомість серед свідків були в переважній більшості поляки із Підгірців та навколишнійх сіл, червоноармійці, яким вдалося тут перебути німецьку окупацію, зокрема завдяки тому, що отець прийняв їх у себе, та учасники «істрєбітєльних батальйонів» (станом на 1944 – також поляки – авт.)

Троє свідків підтвердили, що коли отець виголошував свою промову з нагоди Акту відновлення Української Держави у монастирі в Підгірцях, то разом із ним виступав Степан Бандера. Зі свідчень, це було наприкінці липня або на початку серпня 1941. Чого насправді не могло бути, бо С. Бандера вже на той час був ув’язнений нацистами.

Інші свідчили, що отець в німецькій уніформі їздив селами Олеського району разом із українською допоміжною поліцією і розшукував радянських партизанів навесні 1943. Ці свідчення були настільки суперечливими і дивними, що навіть слідчий не використав їх для майбутнього звинувачення.

«Віддячив» за свій порятунок отцеві й червоноармієць Андрій Пономаренко з Донеччини. Уже у липні 1944 року він поспішив розповісти органам держбезпеки все, що знав про «антирадянську діяльність» о. Пришляка. А згодом на очній ставці, дивлячись в очі своєму рятівнику, все це повторив.

Слідство підходило до кінця. Отця було визнано придатним до фізичної праці, однак із зауваженням, що в нього порок серця. А вже 29 травня 1945 йому дали підписати Протокол про закінчення слідства.

І тут відбувається щось незрозуміле. Отця Василя ще рік утримують у в’язниці без жодних допитів та жодних на те документів.

Варто відзначити, що навіть згідно з радянським законодавством (кримінально-процесуальний кодекс – авт.) заарештований мав перебувати під слідством лише певний час. Якщо потрібно було продовжити слідство та допити чи самого заарештованого, чи свідків, то для цього складалась відповідна постанова, яку мав затвердити прокурор.

У випадку із отцем – нічого із названого вище не було зроблено. Він ще рік утримувався у в’язниці із порушенням всіх законодавчих та процесуальних норм. Цей час отець перебував у Внутрішній тюрмі УМҐБ по Львівській області №3 у Золочеві.

Аж 13 червня 1946 був складений та затверджений обвинувальний висновок, який фактично повторював ті ж звинувачення, що були на початку: отець очолював районну делегатуру УЦК, збирав контингент для німецького війська, проводив антирадянську агітацію, забезпечував евакуацію населення в зв’язку із наближенням фронту у 1944, а також і те, що о. Пришляк відмовлявся вказувати членів ОУН.

Суд відбувся 4 серпня 1946 у м. Золочів у закритому режимі, без участі обвинувачення, захисту та свідків.

Вироком Військового Трибуналу військ НКВД Львівської області отця визнали винним у злочинах, передбачених ст.ст. 54-1 «а» (зрада Батьківщині) та 54-11 (участь в організаціях, що ведуть підготовку, або здійснили контрреволюційні злочини) і засудили до 10 років концтаборів ГУЛАГУ, з обмеженням у виборчих правах на 5 років та з повною конфіскацією майна.

Вирок у справі о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Вирок у справі о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Опісля отець пробував оскаржити це рішення у вищій судовій інстанції. Та Ухвалою Військового Трибуналу військ МВД Українського округу касаційна скарга була відхилена, як безпідставна, а Вирок залишений у силі.

Отця відправили у концтабори ГУЛАГу. Вироком було визначено, що термін покарання йому слід рахувати від дня арешту, тобто 31 грудня 1944. Але 10 березня 1955 Львівська обласна комісія з перегляду кримінальних справ на осіб засуджених за контрреволюційні злочини не знайшла підстав для перегляду Вироку та залишила його в силі. Хоча отець вже два місяці як мав перебувати на свободі.

Отець таки вийде з табору 31 березня 1955, але з обов’язковим відбуттям 3-ох місяців в ізоляційному таборі 388/16 Д, що у Кожвинському районі Комі АРСР. Опісля і цієї ізоляції отець переїде у рідне село, де проживатиме разом із сестрою Глікерією.

У 1956-му він звертався до Генерального прокурора СРСР із проханням про реабілітацію та повернення конфіскованого майна, однак Військова прокуратура Прикарпатського воєнного округу відмовила йому у задоволенні прохання.

Цього ж року о. Пришляк перебрався у с. Підгірці і проживав у своєї колишньої хатньої робітниці в невеличкій хатині.

У сусідньому будинку господаря Якимовича отець здійснював нелегальні церковні обряди, що підтверджують спогади про хрещення дітей в родинах Дурняків, Кавичів і Мостових в 1956-59 рр. Про підпільну діяльність Пришляка, очевидно, стало відомо КҐБ, який його переслідував і шантажував.

о. Пришляк з родинами репресованих; зліва від нього – жінка , у якої він проживав (фото зроблене біля її будинку) ; ззаду – нова мурована церква і лівіше від неї – плебанія ще австрійської будови, де до 31 грудня 1944р проживав отець; вдалині – гора Менич. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк з родинами репресованих; зліва від нього – жінка , у якої він проживав (фото зроблене біля її будинку) ззаду – нова мурована церква і лівіше від неї – плебанія ще австрійської будови, де до 31 грудня 1944р проживав отець; вдалині – гора Менич. Світлина надана головою громадського об’єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

За спогадами невістки о. Пришляка, внаслідок переслідувань і погроз йому та сину Жданомиру, котрий також тільки-но повернувся із заслання, він змушений був прийняти православ’я, що дозволило знову бути парохом у с. Підгірці у 1959-64 рр.

Богослужіння відбувалися у новозбудованій в 30-х роках під його керівництвом великій мурованій церкві Святого Архистратига Михаїла (проекту В. Нагірного – авт.).

Отець Пришляк, не зважаючи на підірване в таборах здоров’я, проводив служіння з великою самопожертвою, користуючись великою повагою людей, здобутою десятиліттями своєї праці.

Єдиний, хто залишився із родини отця в Україні, був син Жданомир, що проживав із дружиною та дітьми у Львові. До них і переїхав жити о. Пришляк у 1965 році, коли за станом здоров’я не міг більше служити парохом.

Помер отець Василь Пришляк у 1970 році та похований на Янівському цвинтарі у Львові.

Жданомир Пришляк на могилі батька. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

Жданомир Пришляк на могилі батька. Світлина надана головою громадського об’єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

10 листопада 1993 священник був реабілітований Прокуратурою Львівської області.

Так закінчується історія отця Пришляка, шлях якого виявився доволі тернистим. Отець був душпастирем і патріотом своєї землі, та він ніколи не забував про допомогу ближньому і навіть в лабетах НКҐБ був стійким, відданим своїй вірі та Закону Божому.

Стаття підготовлена на основі архівно-слідчої справи о. Василя Пришляка, ГДА СБУ (Львів). Автор висловлює подяку дослідникам Ігорю Кавичу та Ігорю Іванькову, а також Громадському об’єднанню “Підгірці-Шолом” за консультації, допомогу та надані матеріали для публікації.